Все для студента та школяра

Головною метою, що переслідував Микола Васильович Гоголь при написанні п’єси «Ревізор» було викриття казнокрадства й хабарництва. Однак, головним героєм добутку є Хлестаков. Який у цьому зміст?

Іван Олександрович Хлестаков — пройдисвіт і шахрай, дрібний чиновник з Петербурга, головним умінням якого є хвастощі. Він не є великим шахраєм і, напевно, не зміг би обдурити проникливої людини. Але йому відведена роль героя, що дурить всього головного голови повітового міста

При першій зустрічі з городничим Хлестаков губиться й ведеться себе нерозумно. Однак, коли герой зрозумів за кого його приймають, він не став переконувати навколишніх. Хлестаков намагається приміряти на себе роль ревізора. Варто сказати, що в нього це виходить не завжди вміло й кілька разів він дає приводи до викриття. Але навколишні самі хочуть бачити в Хлестакове важливого птаха, — раді обманюватися

Дорога з Коломбо йде уздовж океану. На водній гладі гойдаються первісні пироги, на шовкових пісках, у райській наготі, валяються чорноволосі підлітки. Здавалося б, навіщо цим лісовим людям Цейлону міста, центи, рупії? Хіба не всі дають їм ліс, океан, сонце? Однак, взрослея, вони торгують, працюють плантаціях, ловлять перли, заміняють коней — возять європейців, адже всі знають, що коня погано переносять цейлонську спеку.

На ліву руку рикш англійці, хазяї острова, надягають бляху з номером. Щасливий сьомий номер дістався старому — рикші, що жив в одній з лісових хатин під Коломбо. «Навіщо, — запитав би Піднесений, — старому це?» «Потім, — відповіли б йому, — що захотів він помножити свої земні прикрості, що спонукувано земною любов’ю й спрагою життя». У старого була дружина, син і багато маленьких дітей, яких треба було годувати. Сам старий був сивий, дуже худий, зморщений, непоказний, схожий на маленьку мавпочку. Піт струмками лив з його, вузькі груди дихали зі свистом, але, підкріплюючи себе дурманом бетелю, бігав він швидко.

Самий зворушливий образ, відомий як у релігії, так у Літературі й мистецтві — образ матері, що заколисує рідне дитя. Ця картина наповнює глядача відчуттям затишку, захищеності й комфорту. Адже саме мама ще до народження піклується про дитину, тільки поруч із нею дитя перебуває в абсолютній безпеці. Тарас Григорович Шевченко писав — «Нічого кращого ні, як мати молода зі своїм дитятком малим».

Вся та турбота, любов, ніжність і щира, нічим не обґрунтована прихильність, що випробовує матір до своєї дитини знайшли своє відбиття в чистих безневинні колискові. Все своє бажання бачити рідне дитя здорова, гарна, щаслива, розумним і успішним мати вкладає в невигадливі рядки, які часом досить фальшиво, без музики наспівує в сутінку рідному чаду, у ритм погойдуючи колиску

Вершиною всього творчості Лермонтова, природним завершенням короткого творчого шляху поета є роман «Герой нашого часу». Реалізму лермонтовского роману, що развивали традиції пушкінського реалізму, були властиві своєрідні риси. Однак реалізм «Героя нашого часу» відрізняється від реалізму Пушкіна і є новим кроком у розвитку художньої майстерності. Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі. Він розкриває спонукальні мотиви вчинків, зіткнення думок, переливи почуттів з такою глибиною, проникливістю, який не знала Література його часу. Прагнення розкрити внутрішній мир героя відбивалося у своєрідній композиції роману. У побудові роману Лермонтов виходила не із событийной сторони його, а з основного завдання — розкриття образа Печорина.

Оле — Лукойе

Ніхто у світлі не знає стільки казок, скільки знає їхній Оле — Лукойе. От майстер — те розповідати!

Увечері, коли діти преспокійно сидять за столом або на своїх лавочках, є Оле — Лукойе. Він взутий в одні панчіх і тихо підніметься по сходам; потім обережно прочинить двері, нечутно ступне в кімнату й злегка пирсне дітям в очі молоком. У руках у нього маленька спринцівка, і молоко бризкає з її тоненької — тоненьким струмком. Тоді віка в дітей починають сліпатися, і вони вуж не можуть розглянути Оле, а він підкрадається до них позаду й починає легонько дути їм у потилиці. Подме, і голівки в них зараз обважніють. Болю при цьому ніякій: в Оле — Лукойе немає злого наміру; він хоче тільки, щоб діти вгомонилися, а для цього їх неодмінно треба укласти в постіль! От він і укладе їх, а потім вуж почне розповідати казки. Коли діти заснуть, Оле — Лукойе сідає до них на постіль; одягнений він чудово — на ньому шовковий каптан, тільки не можна сказати, якого кольору: він відливає те блакитним, те зеленим, те червоним, дивлячись по тому, у яку сторону повернеться Оле. Під пахвами в нього по парасольці: один з картинками, що він розкриває над гарними дітьми, і тоді їм всю ніч сняться пречудові казки, а інший зовсім простий, гладкий, котрий він розгортає над негарними дітьми; ці сплять всю ніч, як опецьки, і поутру виявляється, що вони рівно нічого не бачили в сні! Послухаємо ж про те, як Оле — Лукойе відвідував щовечора одного маленького хлопчика Яльмара й розповідав йому казки! Це буде цілих сім казок: у тижні адже сім днів.

Герой повести «Ася» И. С. Тургенєва — парубок двадцяти п’яти років, від імені якого ведеться оповідання. Треба відзначити, що оповідач набагато старше, він просто згадує свою молодість і ту історію любові, що з ним трапилася

Парубок закінчив своє утворення й відправився в закордонну поїздку, просто так, без мети — «подивитися на мир Божий». Про себе він говорить, що був «здоровий, молодий, весел», «гроші в нього не переводилися, турботи ще не встигли завестися».

Любовні переживання героя через те, що його відкинула гарна молода вдова, займали його недовго — він познайомився з Гагиными, братом і сестрою. Брат — молодий дворянин, що захоплюється живописом. Ася — його сестра, як з’ясувалося, зведена й незаконнонароджена

Прекрасна людина Іван Іванович! Яка славна в нього бекеша! Коли зробиться пекуче, Іван Іванович скине із себе й бекешу, відпочиває в одній сорочці й дивиться, що робиться у дворі й на вулиці. Дині — його улюблена страва. З’їсть диню Іван Іванович, а насіння збере в особливий папірець і напише на ній: «Ця диня з’їдена такого — те числа». А який будинок в Івана Івановича! Із прибудовами й навісами, так що даху всього будови схожі на губки, що наростають на дереві. А сад! Чого там тільки немає! Усякі дерева й усяка огородина є в цьому саду! Пройшло більше десяти років, як Іван Іванович овдовів. Дітей у нього не було. У дівки Гапки є діти, вони бігають по дворі й часто просять Івана Івановича: «Тятя, дай пряника!» — і одержують або бублик, або шматочок дині, або грушу. А яка богомольна людина Іван Іванович! Щонеділі він іде в церкву й після служби обходить із розпитами всіх злиденних, і, коли запитує в покаліченої баби, чи хочеться їй м’яса або хліба, баба тягне до нього руку. «Ну, ступай же з Богом, — говорить Іван Іванович, — чого ж ти коштуєш? Адже я тебе не б’ю!» Він любить заходити випити чарку горілки до сусіда Іванові Никифоровичу, або до судді, або до городничему, і йому дуже подобається, якщо хто — небудь зробить йому подарунок або гостинець.

«Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго читали практично все. Це захоплюючий роман, що захоплює в середньовічний Париж. І як не дивно, виявляється місто закоханих не такий уже прекрасний. У період, що описаний у романі, Париж — це місто брудний і не тільки зовні.

Картина відомого російського художника И. И.Левитана «Вечірній дзенькіт» ставиться до шедеврів російського пейзажного живопису. Відомо, що написано була вона під враженням відвідування И. И.Левитаном монастирів на Волзі, але сюжет картини — це не опис конкретного місця, а милування храмом російською природою в з’єднанні із храмом людським

Догоряє день. Наступає час вечірньої служби. Про цьому возвещает дзенькіт дзвонів. Усе заспокоюється й завмирає. Здається, що навіть човен із прочанами, що пливе по ріці й займає композиційному центрі картини, теж застигла

Два нерухливих ченці на монастирському березі очікують човен із прочанами й готові проводити їх на вечірню службу. Цей спокій і умиротворення відчуваються у всім: і в гордо, що зметнулася нагору дзвіниці, монастиря, і в густому гаї на протилежному березі, і застиглих на небі легких пір’ястих хмарах

У назві теми мого твору, яка вже стала влучним афоризмом, утілена важлива проблема нашої доби.

Ще Леся Українка у своїй безсмертній «Лісовій пісні» поставила важливу проблему боротьби за щасливе, духовно багате життя людини. Устами лісової дівчини Мавки вона звертається до Лукаша: «Не зневажай душі своєї цвіту…» Людино, яка ти? Чи справді прекрасне твоє життя? Чи благородні твої поривання, чи, може, загрузла в болоті буденщини, як Килина? Яке твоє щастя? Над усіма цими питаннями примушує задуматись «Лісова пісня». У приватновласницькому світі, який калічив душу людську, люди не могли бути по-справжньому щасливими. Але Лесина Мавка щиро вірила, що в майбутньому людина повернеться до краси, природи й мистецтва.

Великим митцям узагалі властиве мислення масштабне, як і здатність сприймати й осмислювати свій час одразу, у конкретний момент життя, а не з далекої відстані, коли воно стає історією. Більше того: політ думки таких митців відкривав те, чому свідками ми стаємо сьогодні. От і Олександр Довженко також вірив, що «людина ще повернеться на вранішню росу», він підкреслював, що щастя людини й у тому, щоб навчитись «бачити зорі…в калюжах».