Главная » Статьи » Література » Українська література

Повний зміст Оле — Лукойе Андерсен Г. — Х

Оле — Лукойе

Ніхто у світлі не знає стільки казок, скільки знає їхній Оле — Лукойе. От майстер — те розповідати!

Увечері, коли діти преспокійно сидять за столом або на своїх лавочках, є Оле — Лукойе. Він взутий в одні панчіх і тихо підніметься по сходам; потім обережно прочинить двері, нечутно ступне в кімнату й злегка пирсне дітям в очі молоком. У руках у нього маленька спринцівка, і молоко бризкає з її тоненької — тоненьким струмком. Тоді віка в дітей починають сліпатися, і вони вуж не можуть розглянути Оле, а він підкрадається до них позаду й починає легонько дути їм у потилиці. Подме, і голівки в них зараз обважніють. Болю при цьому ніякій: в Оле — Лукойе немає злого наміру; він хоче тільки, щоб діти вгомонилися, а для цього їх неодмінно треба укласти в постіль! От він і укладе їх, а потім вуж почне розповідати казки. Коли діти заснуть, Оле — Лукойе сідає до них на постіль; одягнений він чудово — на ньому шовковий каптан, тільки не можна сказати, якого кольору: він відливає те блакитним, те зеленим, те червоним, дивлячись по тому, у яку сторону повернеться Оле. Під пахвами в нього по парасольці: один з картинками, що він розкриває над гарними дітьми, і тоді їм всю ніч сняться пречудові казки, а інший зовсім простий, гладкий, котрий він розгортає над негарними дітьми; ці сплять всю ніч, як опецьки, і поутру виявляється, що вони рівно нічого не бачили в сні! Послухаємо ж про те, як Оле — Лукойе відвідував щовечора одного маленького хлопчика Яльмара й розповідав йому казки! Це буде цілих сім казок: у тижні адже сім днів.

Понеділок

— Ну от, — сказав Оле — Лукойе, уклавши Яльмара в постіль, — тепер разуберем кімнату!

И в одна мить всі кімнатні квіти й рослини виросли в більші дерева, які простягнули свої довгі галузі уздовж стін до самої стелі; вся кімната перетворилася в пречудову альтанку. Гілки дерев були засіяні квітами; кожна квітка по красі й заходу був краще троянди, а смаком слаще варення; плоди ж блищали, як золоті. Ще на деревах були пампушки, які ледве не лопалися від ізюмної начинки. Просте чудо що таке! Раптом піднялися жахливі стогони в ящику стола, де лежали навчальні приналежності Яльмара.

— Що там таке! — сказав Оле — Лукойе, пішов і висунув ящик.

Виявилося, що це рвала й метала аспідна дошка: у рішення написаної на ній завдання укралося помилка, і всі обчислення готові були розпастися; грифель скакав і стрибав на своїй мотузочці, точно собачка; він дуже бажав допомогти справі, так не міг. Голосно стогнала й зошит Яльмара; просто жах брав, слухаючи її! На кожній сторінці, на початку кожного рядка, стояли чудесні більші й поруч із ними маленькі букви — це був пропис; біля ж ішли інші, що уявляли, що тримаються так само твердо. Їх писав сам Яльмар, і вони, здавалося, спотикалися об лінійки, на яких повинні були б стояти.

— От як треба триматися! — говорила пропис. — От так, з легким нахилом праворуч!

— Ах, ми б і раді, — відповідали букви Яльмара, — так не можемо! Ми такі благенькі!

— Так я почастую вас дитячим порошком! — сказав Оле — Лукойе.

— Ай, ні, немає! — закричали вони й випрямилися так, що любо!

— Ну, тепер нам не до казок! — сказав Оле — Лукойе. — Будемо — Ка вправлятися! Раз — Два! Раз — два!

И він довів букви Яльмара до того, що вони стояли рівно й бадьоро, як будь — який пропис. Але коли Оле — Лукойе пішов, і Яльмар ранком прокинувся, вони смотрелись такими ж жалюгідними, як колись.

Вівторок

Як тільки Яльмар улігся, Оле — Лукойе доторкнувся своею волшебною спринцівкою до кімнатних меблів, і всі речі зараз же почали бовтати між собою; всі, крім плювальниці, — ця мовчала й гнівалася про себе на їхню суєтність говорити тільки про себе так про себе й навіть не подумати про тійа, що так скромно коштує в куті й дозволяє в себе плювати!

Над комодом висіла більша картина в золоченій рамі; на ній була зображена гарна місцевість: високі, старі дерева, трава, квіти й більша ріка, що тікала повз дивовижні палаци за ліс, у далеке море.

Оле — Лукойе доторкнувся волшебною спринцівкою до картини, і намальовані на ній птаха запекли, галузі дерев заворушилися, а хмари понеслися по небу; видно було навіть, як сковзала по картині їхня тінь.

Потім Оле підняв Яльмара до рами, і хлопчик став ногами прямо у високу траву. Сонечко світило на нього крізь галузі дерев, він побіг до води й сів у човник, що колихалася в берега. Човник був пофарбований красною й белою фарбою, вітрила блищали, як срібні, і шість лебедів у золотих коронах, із сяючими блакитними зірками на головах спричинили човник уздовж зелених лісів, де дерева розповідали про розбійників і відьом, а квіти — про чарівних маленьких ельфів і про те, що розповідали їм метелика.

Пречудові риби із серебристою й золотистою лускою плили за човном, поринали й хлюпали у воді хвостами; червоні, блакитні, більші й маленькі птахи летіли за Яльмаром двома довгими низками; комарі танцювали, а хрущі гуділи — усім хотілося проводжати Яльмара, і в кожного була для нього напоготові казка.

Так, от так було плавання!

Лісу те густіли й темніли, то ставали схожими на пречудові сади, освітлені сонцем і засіяні квітами. По берегах ріки лежали більші кришталеві й мармурові палаци; на балконах їх стояли принцеси, і все це були знайомі Яльмару дівчинки, з якими він часто грав.

Всі вони простягали йому руки, і кожна тримала в правій руці славного обцукрованого пряникового поросяти. Яльмар, пропливаючи мимо, схоплювався за один кінець пряника, принцеса міцно трималася за інший, і пряник розламувався навпіл — кожний одержував свою частку, але Яльмар побільше, принцеса поменше. У всіх палаців стояли на годинниках маленькі принци; вони віддавали Яльмару честь золотими шаблями й обсипали дощем ізюму й олов’яних солдатиків — от що значить справжні принци!

Яльмар плив через ліси, через якісь величезні зали й міста… Проплив він і через те місто, де жила його стара нянька, що няньчила його, коли він був ще крихіткою, і дуже любила його. І от він побачив неї: вона кланялася, посилала йому рукою повітряні поцілунки й співала гарненьку пісеньку, що сама склала й надіслала Яльмару:

Мій Яльмар, тебе згадую

Майже щодня, щогодини!

Сказати не можу, як бажаю

Тебе побачити знову хоч раз!

Тебе адже я в колисці качала,

Учила ходити, говорити,

И в щічки, і в чоло цілувала,

Тому що мені тебе не любити!

Люблю тебе, ангел ти мій дорогою!

Так буде вовеки Господь Бог з тобою!

И пташки підспівували їй, квіти пританцьовували, а старі верби кивали головами, начебто Оле — Лукойе і їм розповідав казку.

Середовище

Ну й дощ лив! Яльмар чув цей страшний шум навіть у сні; коли ж Оле — Лукойе відкрив вікно, виявилося, що вода стояла урівень із вікном. Ціле озеро! Зате до самого будинку причалив великолепнейший корабель.

— Хочеш прокотитися, Яльмар? — запитав Оле. — Побуваєш уночі в чужих землях, а до ранку — знову будинку!

И от Яльмар, виряджений по^ — святковому, опинився на кораблі. Погода зараз же прояснилася, і вони поплили по вулицях, повз церкву — навкруги було суцільне величезне озеро. Нарешті вони спливли так далеко, що земля зовсім зникла з очей. По піднебессю неслася зграя лелек; вони теж зібралися в чужі теплі краї й летіли длинною низкою, один за іншим. Вони були в шляху вже багато днів, і один з них так утомився, що крила майже відмовлялися йому служити. Він летів за всіх, потім відстав і почав опускатися на своїх розпущених крилах усе нижче й нижче, от змахнув ними ще разів зо два, але все напрасно! Незабаром він зачепив за щоглу корабля, сковзнув по снастях і — бух! — став прямо на палубу.

Юнга підхопив його й посадив у пташник до курей, качкам і індичкам. Бідолаха лелека стояв і уныло озирався навкруги.

— Ишь який! — сказали кури.

А індик надувся, як тільки міг, і запитав у лелеки, хто він такий; качки ж задкували, підштовхували один одного й крякали.

И лелека розповів їм про жарку Африку, про піраміди й страусів, які носяться по пустелі зі швидкістю диких коней, але качки нічого цього не зрозуміли й знову сталі підштовхувати одна іншу:

— Ну, чи не дурний він?

— Звичайно, дурний! — сказав індик і сердито замурмотав. Лелека замовчав і став думати про свою Африку про себе.

— Які у вас чудесні тонкі ноги! — сказав індик. — Почім аршин?

— Кряк! Кряк! Кряк! — закрякали сміхотливі качки, але лелека начебто й не чув.

— Могли б і ви посміятися з нами! — сказав лелеці індик. — Дуже забавно було сказано! Так куди, це, вірно, занадто низменно для нього! Взагалі не можна сказати, щоб він відрізнявся тямущістю! Що ж, будемо забавляти самих себе!

И курки кудахтали, качки крякали, і це їх жахливо забавляло.

Але Яльмар підійшов до пташника, відкрив дверцята, понадив лелеки, і той вистрибнув до нього на палубу — тепер він встиг відпочити. І от лелека начебто поклонився Яльмару на подяку, змахнув широкими крильми й полетів у теплі краї. А курки закудахтали, качки закрякали, індик же так надувся, що гребінець у нього весь налився кров’ю.

— Завтра з вас зварять суп! — сказав Яльмар і прокинувся знову у своєму маленькому ліжечку.

Славна подорож зробили вони вночі з Оле — Лукойе!

Четвер

— Знаєш що? — сказав Оле — Лукойе. — Тільки не злякайся! Я зараз покаджу тобі мишку! — И правда, у руці в нього була прехорошенька мишка. — Вона з’явилася запросити тебе на весілля! Дві мишки збираються сьогодні вночі одружитися. Живуть вони під підлогою мамашиной коморі. Чудесне приміщення, говорять!

— А як же я пройду крізь маленьку дірочку в підлозі? — запитав Яльмар.

— Уж покладися на мене! — сказав Оле — Лукойе. — Ти в мене зробишся маленьким.

И він доторкнувся до хлопчика своею волшебною спринцівкою. Яльмар раптом став зменшуватися, зменшуватися й, нарешті, зробився величиною всього з пальчик.

— Тепер можна буде одолжиться мундиром в олов’яного солдатика. Я думаю, це вбрання буде цілком підходящим: мундир так красить, ти ж ідеш у гості!

— Ну, добре! — погодився Яльмар і був убраний пречудовим олов’яним солдатиком.

— чи Не завгодно вам сісти в наперсток вашої матінки! — сказала Яльмару мишка. — Я буду мати честь відвезти вас.

— Ах, невже ви самі будете турбуватися, панянка? — сказав Яльмар, і вони поїхали на мишаче весілля.

Прослизнувши в дірочку, прогризену мишами в підлозі, вони потрапили спочатку в довгий вузький прохід — коридор, у якому саме тільки й можна було проїхати в наперстку. Коридор був ілюмінований гнилушками.

— Адже дивовижний захід? — запитав мишка — візник. — Весь коридор змазаний салом! Що може бути краще?

Нарешті добралися й до самої зали, де святкувалося весілля. Праворуч, перешіптуючись і пересміхаючись між собою, стояли всі мишки — дами, а ліворуч, покручивая лапками вуси, — мишки — кавалери. По самій же середині, на видовбаній кірці сиру, піднімалися наречений з нареченою й цілувалися на очах в усіх: вони були адже заручені й готувалися одружитися.

А гості всі прибували так прибували; миші ледве не давили один одного на смерть, і от щаслива парочка помістилася в самих дверях, так що нікому більше не можна було не ввійти, не вийти. Залу, як і коридор, вся була змазана салом; іншого угощенья й не було; у вигляді ж десерту гостей обносили горошиною, на якій одна родичка молодих вигризла їхні імена, тобто, звичайно, всього — на — всього дві перші букви. Диво, та й годі!

Усе миші оголосили, що весілля було чудова й що час проведений дуже приємно.

Яльмар поїхав додому. Довелось і йому побувати в знатній компанії, зате довелося порядком скулитися й облечься в мундир олов’яного солдатика.

П’ятниця

— Просто не віриться, скільки є людей похилого віку, яким страх як хочеться залучити мене до себе! — сказав Оле — Лукойе. — Особливо бажають цього ті, хто зробив що — небудь дурне. «Добренький, миленький Оле, — говорять вони мені, — ми просто не можемо зімкнути око, лежимо без сну всю ніч безперервно й бачимо навколо себе всі свої дурні справи. Вони, точно бридкі, маленькі тролі, сидять по краях постели й бризкають на нас окропом. Ми б із задоволенням заплатили тобі, Оле, — додають вони із глибоким подихом. — Спокійної ж ночі, Оле! Гроші на вікні!» Так що мені гроші! Я ні до кого не приходжу за гроші!

— За що б нам узятися сьогодні вночі? — запитав Яльмар.

— чи Не хочеш знову побувати на весіллі? Тільки не на такий, як учора. Більша лялька твоєї сестри, та, що одягнено хлопчиком і зветься Германом, хоче повінчатися з лялькою Бертою; крім того, сьогодні день народження ляльки й тому готується багато подарунків!

— Знаю, знаю! — сказав Яльмар. — Як тільки лялькам знадобиться нове плаття, сестра зараз святкує їхнє народження або весілля. Це вже було сто разів!

— Так, а сьогодні вночі буде сто перший і, виходить, останній! Тому й готується щось незвичайне. Глянь — Ка!

Яльмар глянув на стіл. Там стояв будиночок з картону; вікна були освітлені, і всі олов’яні солдатики тримали рушниці на варту. Наречений з нареченою задумливо сиділи на підлозі, притулившись до ніжки стола; так, їм таки було про що задуматися! Оле — лукойе, убраний у бабусину чорну спідницю, обвінчав їх, і всі кімнатні меблі запекли, на мотив маршу, забавну пісеньку, що написав олівець:

Затягнемо пісеньку дружней,

Як вітер нехай несеться!

Хоча чету наша, ледве^ — їй,

Нічим не відгукнеться.

З лайки обоє й стирчать

На ціпках без движенья,

Зате розкішний їхнє вбрання -

Очам на загляденье!

Отже, прославимо пісень їх:

Ура! Наречена й наречений!

Потім молоді одержали подарунки, але відмовилися від усього їстівного: вони були ситі своєю любов’ю.

— Що ж, поїхати нам тепер на дачу або відправитися за кордон? — запитав молодий.

На раду запросили ластівку й стару курку, що уже п’ять разів була квочкою. Ластівка розповіла про теплі краї, де зріють соковиті, важкі виноградні кисті, де повітря так м’яке, а гори розцвічені такими фарбами, про яких тут не мають і поняття.

— Там немає зате нашої зеленої капусти! — сказала курка. — Раз я з усіма своїми курчатами провела літо в селі; там була ціла купа піску, у якому ми могли ритися й копатися скільки завгодно! Крім того, нам був відкритий вхід у город з капустою! Ах, яка вона була зелена! Не знаю, що може бути гарніше!

— Так адже один качан схожий на іншій як дві краплі води! — сказала ластівка. — До того ж тут так часто буває дурна погода.

— Ну, до цього можна звикнути! — сказала курка.

— А який отут холод! Того й дивися змерзнеш! Жахливо холодно!

— Те — Те й добре для капусти! — сказала курка. — Так, нарешті, і в нас буває тепло! Адже чотири роки тому назад літо стояло в нас цілих п’ять тижнів! Так яка жарища — те була! Усе задихалися! До речі сказати, у нас немає тих отрутних тварин, як у вас там! Немає й розбійників! Треба бути ні до чого не придатним созданьем, щоб не знаходити нашу країну самою лучшею у світі! Таке созданье негідно й жити в ній! — Отут курка заплакала. — Я адже теж подорожувала, як же! Цілих дванадцять миль проїхала в барилі! І ніякого задоволення немає в подорожі!

— Так, курка — особа цілком гідна! — сказала лялька Берта. — Мені теж зовсім не подобається їздити по горах, — те нагору, те долілиць, те нагору, те долілиць! Ні, ми переїдемо на дачу, у село, де є піскова купа, і будемо гуляти в городі з капустою.

На тім і вирішили.

Субота

— А сьогодні будеш розповідати? — запитав Яльмар, як тільки Оле — Лукойе уклав його в постіль.

— Сьогодні ніколи! — відповів Оле й розкрив над хлопчиком своя гарна парасолька. — Подивися — Ка от на цих китайців!

Парасолька була схожа на більшу китайську чашу, розписану блакитними деревами й вузенькими містками, на яких стояли, киваючи головами, маленькі китайці.

— Сьогодні треба буде причепурити до завтрашнього дня увесь світ! — продовжував Оле. — Завтра святий день, неділя. Мені треба піти на дзвіницю подивитися, чи вичистили церковні карлики всі дзвони, інакше вони погано будуть дзвонити завтра; потім треба в поле — подивитися, чи смів вітер пил із трави й листів. Сама ж важка робота ще спереду: треба зняти з неба й перечистити всі зірочки. Я збираю їх у свій фартух, але доводиться нумерувати кожну зірочку й кожну дірочку, де вона сиділа, щоб потім розмістити їх як треба, інакше вони погано будуть триматися й посиплються з неба одна за інший!

— Послухайте — Ка, пан Оле — Лукойе! — сказав старий портрет, що раптом висів на стіні. — Я прадід Яльмара й дуже вам вдячний за те, що ви розповідаєте хлопчикові казки, але ви не повинні псувати його понять. Зірки не можна знімати з неба й чистити. Зірки — такого ж світила, як наша земля, тим — те вони й гарні!

— Спасибі тобі, прадід! — відповідав Оле — Лукойе. — Спасибі! Ти — глава прізвища, «стара голова», але я все — таки постарше тебе! Я старий язичник; римляне й греки кликали мене богом сновидінь! Я мав і маю вхід у знатнейшие будинку й знаю, як обходитися й з більшими, і з малими! Можеш тепер розповідати сам!

И Оле — Лукойе пішов, взявши під мишку своя парасолька.

— Ну, уже не можна й висловити своєї думки! — сказав старий портрет.

Отут Яльмар прокинувся.

Неділя

— Добрий вечір! — сказав Оле — Лукойе.

Яльмар кивнув йому голівкою, підхопився й повернув прадедушкин портрет особою до стіни, щоб він знову не втрутився в розмову.

— А тепер розкажи мені казки про п’ять зелених горошин, що народилися в одному стручку, про півнячу ногу, що доглядала за курячою ногою, і про штопальну голку, що уявляла себе швейною голкою.

— Ну, гарненького понемножку! — сказав Оле — Лукойе. — Я краще покаджу тобі дещо. Я покаджу тобі свого брата, його теж кличуть Оле — Лукойе, але він ні до кого не є більше одного разу в житті. Коли ж з’явиться, бере людини, саджає до себе на коня й розповідає йому казки. Він знає тільки дві: одна так незрівнянно гарна, що ніхто й уявити собі не може, а інша так жахлива, що… так ні, неможливо навіть і сказати — як!

Отут Оле — Лукойе підняв Яльмара, підніс його до вікна й сказав:

— Зараз побачиш мого брата, іншого Оле — Лукойе. Люди кличуть його також смертю. Бачиш, він зовсім не такий страшний, якої малюють його на картинках! Каптан на ньому весь вишитий сріблом, що твій гусарський мундир; за плечима розвівається чорний оксамитовий плащ! Дивися, як він скакає в галоп!

И Яльмар побачив, як мчався щодуху інший Оле — Лукойе й саджав до себе на коня й старих і малих. Одних він саджав перед собою, інших за, але спочатку завжди запитував:

— Які в тебе оцінки за поводження?

— Гарні! — відповідали все.

— Покажіть — Ка! — говорив він.

Доводилося показати, і от тих, у кого були відмінні або гарні оцінки, він саджав поперед себе й розповідав їм дивовижну казку, а тих, у кого були посередн або погані, — позаду, і ці повинні були слухати жахливу казку. Вони тряслися від страху, плакали й хотіли зстрибнути з коня, так не могли: вони відразу міцно приростали до сідла.

— Але адже смерть — пречудовий Оле — Лукойе! — сказав Яльмар. — И я нітрохи не боюся його!

— Та й нема чого боятися! — сказав Оле. — Дивися тільки, щоб у тебе завжди були гарні оцінки за поводження!

— Так, от це повчально! — промурмотав прадедушкин портрет. — Все — таки, виходить, не заважає іноді висловити своя думка!

Він був дуже задоволений.

От тобі й всій історії про Оле — Лукойе! А ввечері нехай він сам розповість тобі ще що — небудь

Категория: Українська література | Добавил: 329 (27.03.2014)
Просмотров: 240 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: