Главная » Статьи » Література » Українська література

Образ горянки в повісті «Бэла» — Лермонтов Михайло

Вершиною всього творчості Лермонтова, природним завершенням короткого творчого шляху поета є роман «Герой нашого часу». Реалізму лермонтовского роману, що развивали традиції пушкінського реалізму, були властиві своєрідні риси. Однак реалізм «Героя нашого часу» відрізняється від реалізму Пушкіна і є новим кроком у розвитку художньої майстерності. Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі. Він розкриває спонукальні мотиви вчинків, зіткнення думок, переливи почуттів з такою глибиною, проникливістю, який не знала Література його часу. Прагнення розкрити внутрішній мир героя відбивалося у своєрідній композиції роману. У побудові роману Лермонтов виходила не із событийной сторони його, а з основного завдання — розкриття образа Печорина.

Важливим моментом для розуміння образа Печорина є його відношення до любові. Все його життя, розказане в романі, це головним чином ланцюг донжуанських подвигів, винахідливість, блиск і спокусливість яких не прикривають їхньої незначності. Жіночі образи роману, що представляють самостійний інтерес, разом з тим оттеняют натуру Печорина. З них особливе співчуття викликає черкеска Бэла, простоту, грацію й жіночність якої відзначив ще Бєлінський. Вона торкає чистотою своєї натури, щирістю своїх бажань, жіночою гордістю й силою почуттів

Сумну повість про Бэле ми чуємо з вуст Максима Максимыча. Вона була дочкою черкеського князя. Печорин уперше побачив неї на весіллі старшої сестри, куди був запрошений разом з Максимом Максимычем. Вона вразила його красою й грацією: «…високого, тоненька, ока чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу». Бэла теж звернула увагу на молодого російського офіцера: «Печорин у замисленості не зводив з її око, і вона частенько исподлобья на нього поглядала». Добре знаючи горянські звичаї, що зберігають честь і достоїнство дівчини, він вирішує викрасти Бэлу, залучаючи до цьому її молодшого брата Азамата. Довідавшись випадково від Максима Максимьгча про заповітне бажання Азамата мати кінь Казбича, Печорин підмовляє його украсти для нього Бэлу й привезти в міцність — в обмін на улюбленого коня Казбича. Так Бэла виявилася в міцності. Ображена викраденням, вона замкнула, не відповідаючи на знаки уваги з боку Печорина: «…вона мовчачи гордо відштовхувала подарунки». Але наполегливість Печорина зуміла розтопити лід у її душі: «Помалу вона привчилася на нього дивитися, спочатку исподлобья, скоса, і все сумувала, наспівувала свої пісні напівголосно…» Печорин постійно говорив їй про свою любов, і вона стала розуміти його. Але внутрішній опір не дозволяло їй схилитися до його прохань: «Я твоя бранка, — говорила вона, — твоя раба: звичайно, ти можеш мене примусити, — і знову сльози». Щоб остаточно зломити опір Бэлы, Печорин зважується на останній засіб. Одягшись по — черкесски й озброївшись, він прийшов попрощатися з нею: «Я винуватий перед тобою й повинен покарати себе, — сказав він, — прощай, я їду — куди? чому я знаю! Либонь недовго буду ганятися за кулею або ударом шашки: тоді згадай про мене й прости мене». Щирі глибокі почуття князівни до Печорину прорвалися крізь стриманість і холодність. Вона кинулася на шию Печорину й заридала

Щастя Бэлы виявилося нетривалим. Спочатку Печорин наряджав її як лялечку, пестив і плекав. Максим Максимыч так описує Бэлу в момент розквіту її любові: «…вона в нас так покращала, що чудо; з особи й з рук зійшла засмага, рум’янець розігрався на щоках… Уже яка, бувало, весела, і всі треба мною, пустуха, жартувала…» А як вона співала й танцювала! Полюбивши Печорина, Бэла побачила в цій любові зміст свого життя, і охолодження його до неї стало для неї справжньою трагедією. «Його обіг став холодно, пестив він її рідко, і вона помітно починала сохнути, личко її витягнулося, більші очі потьмяніли». Печорин став багато часу проводити на полюванні, залишаючи її одну. Це змушувало Бэлу страждати, вона часто плакала. Природна гордість змушує неї сказати Максимові Максимычу: «Якщо він мене не любить, то хто йому заважає відправити мене додому? Я його не примушую. А якщо це так буде тривати, то я сама піду: я не раба його — я князівська дочка!..» Трагічна розв’язка наступила швидко, Казбич не міг простити Печорину викрадення Бэлы й чекав випадку расквитаться з ним. Один раз теплим вересневим днем, коли Печорин і Максим Максимыч у черговий раз відправилися на полювання, Бэла вийшла прогулятися до ріки. Отут і наздогнав її Казбич, перекинув через сідло й припустив до лісу. Коли ж солдат ранив його коня, він устромив кинджал у Бэлу. Умерла вона через два дні. Ні слова докору не проронила вона, страшно страждаючи й почуваючи наближення смерті: «…вона говорила про Печорине, давала йому різні ніжні назви або дорікала його в тім, що він розлюбив свою джанечку…» І хоча Бэлу засмучувало те, що вона не зможе зустрітися з Печориным на тім світлі, воно зберігала вірність своїй вірі: «нарешті відповідала, що вона вмре в тій вірі, у якій народилася». Прощаючись із Печориным, в останні мінути життя, вона міцно оповила його шию тремтячими руками, начебто хотіла в цьому поцілунку передати йому всю свою душу

Любов Бэлы — почуття справді людяне. Воно може виходити тільки від людини цільного, вірного собі й голосу природи. Йому далекі всіляка фальш, удавання, тонкі розрахунки й мудрі хитрування. «Напівдика дочка вільних ущелин», як назвав її Бєлінський, Бэла відрізняється цілісністю, гармонійністю натури. Глибока, щира жагуча любов Бэлы оттеняет холодність, егоїзм Печорина. «Любов» Печорина — це скоріше каприз, захоплення, прагнення до пригод. Сам Печорин так пояснює своє відношення до Бэле: «Коли я побачив Бэлу у своєму будинку, коли в перший раз, тримаючи її на колінах, цілував її чорні локони, я, дурень, подумав, що вона ангел, посланий мені жалісливою долею… Я знову помилився: любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший».

Любов Печорина нікому не приносить щастя, і зустріч із ним — джерело страждання для жінки. За власним твердженням Печорина, йому завжди доводилося грати «жалюгідну роль ката або зрадника». Його любов нікому не принесла щастя, тому що він любив «для себе, для власного задоволення».

Категория: Українська література | Добавил: 329 (27.03.2014)
Просмотров: 143 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: