Главная » Статьи » Література » Українська література

Короткий зміст Брати Бунін И. А — Часть 1

Дорога з Коломбо йде уздовж океану. На водній гладі гойдаються первісні пироги, на шовкових пісках, у райській наготі, валяються чорноволосі підлітки. Здавалося б, навіщо цим лісовим людям Цейлону міста, центи, рупії? Хіба не всі дають їм ліс, океан, сонце? Однак, взрослея, вони торгують, працюють плантаціях, ловлять перли, заміняють коней — возять європейців, адже всі знають, що коня погано переносять цейлонську спеку.

На ліву руку рикш англійці, хазяї острова, надягають бляху з номером. Щасливий сьомий номер дістався старому — рикші, що жив в одній з лісових хатин під Коломбо. «Навіщо, — запитав би Піднесений, — старому це?» «Потім, — відповіли б йому, — що захотів він помножити свої земні прикрості, що спонукувано земною любов’ю й спрагою життя». У старого була дружина, син і багато маленьких дітей, яких треба було годувати. Сам старий був сивий, дуже худий, зморщений, непоказний, схожий на маленьку мавпочку. Піт струмками лив з його, вузькі груди дихали зі свистом, але, підкріплюючи себе дурманом бетелю, бігав він швидко.

Старий хотів для сина щастя й важко працював. Але англійського не знав і часто біг навмання, поки великий, одягнений у біле європеєць не осаджував його ціпком по спині. Але й чимало зайвих центів урвав старий, жалісно морщачись і викидаючи складені ковшиком тонкі руки.

Раз прибіг він додому зовсім у невизначений час: у самий жар полудня, коли в лісах усе співало й славило бога життя — смерті Мару, бога «спраги існування». А старий рикша, уже нічого не жадав, крім припинення мучень, ліг у своїй хатині й до вечора вмер. Так і не дійшов до нього голос Піднесеного, що призивав до зречення від земної любові, і за могилою чекало його нове скорботне життя, слід неправої колишньої. Його дружина, зубаста баба, плакала в ту ніч, питая свою скорботу тією же нерозумною любов’ю й жалістю. Син її стояв поруч. Він увечері бачив свою наречену, круглолицю тринадцятилітню дівчинку із сусіднього села. Він злякався й зачудувався такої раптової смерті батька, але був занадто схвильований любов’ю, що сильніше любові до батьків, і забув, що всі страждання цього миру — від любові…

Він був легконогий юнак, і Шива позаздрив би красі його темного торса, чорно — синім волоссям, блискучим очам під довгими віями. Батьківську мідну бляху він надяг на свою міцну руку й відправився в місто. Спершу він тільки ганявся за досвідченими рикшами, запам’ятовуючи англійські назви вулиць; потім сам став заробляти, готуючись до своєї сім’ї, своєї любові. Але один раз, прибігши додому, він знову почув страшну звістку: наречена його пішла в місто й пропала. Батько нареченої, повний і ситий старий, три дні розшукував її й, мабуть, щось довідався, тому що повернувся заспокоєний. Він зітхав, виражаючи вдавану покірність долі; він був лукавий, як всі торговці. Від нього не можна було домогтися правди, а жінки всі слабкі, і молодий рикша розумів це. Просидівши двоє доби будинку, не доторкаючись до їжі, тільки жуючи бетель, він, нарешті, опам’ятався й знову втік у Коломбо. Про наречену він, здавалося, забув. Він бігав, жадібно збирав гроші — і не можна було зрозуміти, у що більше він закоханий: у свою біганину або в ті монетки, що збирав за неї. Благополучно й на вид навіть щасливо проробив він так з півроку.

И от сидів він якось ранком, разом з іншими рикшами, під баньяном, коли в одного з бунгало здалася людина в білому — європеєць, англієць. Зграя рикш налетіла на нього, але людина, грізно змахнувши тростиною, вибрав сьомий номер, він здався йому сильніше інших. Європеєць був невисокий і міцний, у золотих окулярах, із чорними короткими вусами й маслиновим кольором особи, на якому сонце й хвороба печінки вже залишили свій смаглявий слід. Ока його дивилися якось дивно, начебто нічого не бачачи, дерев’яний голос його був твердий і спокійний. І рикша понісся на Йорк — Стрит, лавіруючи серед інших рикш, що біжать взад і вперед.

Був кінець березня, самий пекучий час. Уже з ранку було пекуче, як опівдні. Але рикша біг швидко, і ще ні однієї краплі поту не було на його спині. У самому кінці вулиці він раптом зупинився, і англієць здивовано почув: «Бетель». Не відповівши, він ударив рикшу тростиною по лопатках, але той тільки смикнув плечем і стрілою полетів до крамниць. «Не вбивай, не кради, не прелюбодействуй, не бреши й нічим не сп’яняйся», — заповів Піднесений. Але смутно звучали ці заповіді в серце рикші… Сунувши бетель у рот, рикша знову побіг по напрямку в місто (Форт, як називають його англійці). Англієць розсіяно дивився навколо…

Біля старого голландського будинку вони зупинилися. Англієць пішов пити чай і курити сигару, а рикша кинув голоблі й сіл у дерева чекати його. Про що думав цей юнак, що вже вкусили найдужчої отрути — любові до жінки? Мара ранить, але Мара й заліковує рани; Мара вириває щось із рук людини, але Мара й розпалює людини знову схопити відняте…

Потім англієць довго бродив по вулицях; а рикша ходив за англійцем, возячи за собою свою колясочку. Опівдні англієць пішов у пароплавну контору, а рикша купив дешевих цигарок і викурив п’ять штук підряд. Солодко одурманений, сидів він проти контори й дивився на свого сідока й інших англійців, що обговорювали обід на честь прибуття пароплава з Європи.

До обіду, до вечора було ще далеко. І знову побіг рикша, — цього разу до готелю, — і знову, як собака, сіл на бруківку, дивлячись на юрбу тільки що прибулих з Європи, у кожного з яких у душі було те, що змушує людини жити й бажати солодкого обману життя. А рикші, породженому на землі перших людей, хіба не подвійно був солодкий цей обман? Хіба та, що пропала в цьому місті, була гірше жінок у білих убраннях, що йдуть повз нього й будять прагнення? У неї була смаглява шкіра й круглі сяючі очі, у яких дитяча боязкість уже змішувалася з радісною цікавістю життя, із затаєною жіночністю, ніжної й жагучий. Підхопившись із місця, рикша побіг у найближчий бар, де витягнув цілу склянку скроні. Змішавши цей вогонь із бетелем, він забезпечив себе блаженним порушенням до самого вечора.

П’яний був і англієць, вийшовши з готелю. Не знаючи, як убити час, він наказав везти себе спершу на пошту, де опустив у ящик три листівки; від пошти — до саду Гордона, куди навіть не зайшов, а потім — куди ока дивляться: до Чорного Міста, до ринку, до ріки Келани. І пішов, пішов мотати його п’яний і з голови до ніг мокрий рикша, збуджений ще й надією одержати целую купу центів. Він біг у саму жару на догоду англійцеві, що не знав, як дотягти до обіду, точно рятуючись від когось… Потім англієць наказав повернутися у Форт, поголився, купив сигари, сходив в аптеку… Рикша, мокрий, схудлий, дивився на нього вже неприязно, очами собаки, що почуває приступи сказу… У шостому години він побіг до бунгало англійця, мимо баньяна, під яким сидів ще ранком у спразі заробітку від цих нещадних і загадкових білих людей, у впертій надії на щастя. Протягом напівгодини рикша відпочивав, поки англієць переодягався до обіду. Серце в нього колотилося як в отруєного, губи побіліли, риси особи загострилися, ока ще більше почорніли й розширилися.

Сонце меж тим закотилося. Літня дівчина сиділа на терасі. Побачивши її з вулиці, у двір зайшов старий — індус, німий заклинатель змій. Старий уже виймав через пояс свою очеретяну дудку, як рикша підхопився й лементами прогнав його. Уже в темряві вийшов англієць, і рикша покірно кинувся до голобель…

Була ніч, коли він підбіг до великого яскраво освітленому двоповерховому будинку, великий балкон якого вже білів скатертиною довгого стола й смокінгами сидевших за ним. Рикша номер сім підлетів до балкона. Гість вискочив з колясочки, а рикша понісся навколо будинку, щоб потрапити у двір, до інших рикш, і, оббігаючи будинок, раптом шарахнувся назад, точно його вдарили в особу ціпком: з вікна другого поверху — у японському халатику червоного шовку, у потрійному намисті з рубінів, у золотих широких браслетах — на нього дивилася круглими сяючими очами його зникла наречена. Вона не могла бачити його внизу, у темряві, але він відразу довідався її.

Серце його не розірвалося, воно було занадто молодо й сильно. Постоявши з мінуту, він присів під віковою смоківницею й дивився на, що стояла в рамі вікна, доти, поки вона не пішла. А потім він підхопився, схопив голоблі й пустився бігти, — цього разу вже твердо знаючи, куди й навіщо. «Прокинься! — кричали в ньому тисячі беззвучних голосів його предків. — Стряхни із себе зваби Мари, сон цього короткого життя! Тобі чи спати, отруєному отрутою. Всі вболівай від любові — убий її! Недовгий строк пребудешь ти в спокої відпочинку, поки знову не переродишся в тисячі втілень».

Рикша забіг в одну із крамничок, жадібно з’їв чашечку рису й кинувся далі. Він знав, де живе той старий — індус… Рикша вбіг у хатину, а назад вискочив з великою коробкою від сигар. Він заплатив за неї більшу ціну, і те, що в ній лежало, шаруділо й стукало в кришку тугими кільцями.

Навіщо — Те захопивши із собою колясочку, він прибіг на порожній плац Голота — Фэса, що темніла під зоряним небом. Він востаннє кинув тонкі голоблі й сіл уже не на землю, а на лаву, сіл сміло, як біла людина. За свій фунт він зажадав саму маленьку й найсмертоносніший. Вона була казково гарна й незвичайно злісна, особливо після того, як неї помотали в дерев’яній коробці. Укус її вогненно пекучий і з голови до ніг простромлює все тіло несказанним болем. Відчувши цей вогненний удар, рикша колесом перевернувся на лаві. Він знепритомнів, щоб знову й знову ненадовго приходити в себе, розстаючись із життям, пам’яттю, зором, болем, радістю, ненавистю й любов’ю…

Днів через десять, присмерком перед грозою, до великого російського пароплава, готовому вже відплисти, прибула шлюпка, у якій сидів сідок рикші номер сім. Капітан спершу навідріз виявився взяти його на борт, але після наполегливих прохань поступився й оселив у вільну каюту.

Пароплав уже знявся з якоря, коли блиснула яскрава блискавка. Англієць оглянувся на свинцеву далечінь океану й зник у каюті. До обіду він писав щось у товстому зошиті, і вираження його особи було тупо, і разом з тим здивовано. Потім одягся до обіду й вийшов до команди, що зустріла його преувеличенно люб’язно, хизуючись друг перед іншому знанням англійської мови. Він відповідав їм не менш люб’язно, розповів про своє перебування в Індії, на Яві й на Цейлоні, де занедужав печінкою й розбудував нерви. Капітан, людина з розумними й твердими очами, у всім що намагається бути європейцем, розпочав мову про колоніальні завдання Європи. Англієць уважно слухав, відповідав складно, начебто читав добре написану статтю. І часом змовкав, прислухаючись до шереху хвиль у темряві за відкритими дверима.

Волого дуло із цієї тьми вільним подихом чогось від століття вільного. Беззвучно й широко розорювалася навколо пароплава блакитна безодня, чорністю заливало обрії — і звідти, як тяжке ремство самого творця, ще зануреного в довременный хаос, доходив похмурий і врочистий гул грому. І тоді англієць як би кам’янів на мінуту.

— По суті, це страшно! — сказав він своїм мертвим, але твердим голосом після одного особливо сліпучого сполоху. — И страшнее всього те, що ми не думаємо, не почуваємо, розучилися почувати, як це страшно — ця бездонна глибина навколо. Напевно, дуже моторошно бути капітаном, але не краще лежати в каюті, за найтоншою стіною якої всю ніч кипить ця бездонна сльота… Так, розум наш слабшай, чим розум звіра. У звіра, у дикуна є хоча б інстинкт, а в нас, європейців, він виродився. Ми нічого не боїмося, навіть смерті не боїмося по — справжньому, ні життя, ні таємниць, ні безодень, нас навколишніх! Я учасник бурської війни, я вбивав людей сотнями — і от анітрошки не страждаю від того, що я вбивця. Я навіть не думаю про цьому ніколи…

Вітер дул сильніше, чорна тьма шуміла важче. Відчувалося, як знизу щось наростає, піднімає, потім розступається. Команда вийшла. Залишився один капітан.

— Нам страшно тільки те, — сказав англієць, — що ми розучилися почувати страх! Бога в Європі давно вже немає. Ми, при всій своїй діловитості й жадібності, як лід холодні й до життя, і до смерті: якщо й боїмося її, то розумом. Ми, рятуючись від власної тупості й порожнечі, бродимо по усьому світі, удавано їм захоплюючись. Але тільки тут, на землі найдавнішого людства, у цьому загубленому нами едемі, що ми називаємо нашими колоніями й жадібно ограбляем, серед бруду, чуми й кольорових людей, звернених нами в скотов, тільки тут почуваємо в деякій мері життя, смерть, божество. Поневолення ми, люди залізного віку, називаємо нашими колоніальними завданнями. І коли цей поділ прийде до кінця, коли у світі запанує який — небудь новий Рим, англійськ або німецький, тоді повториться Апокаліпсис… Будда, що говорив: «Про ви, князі, що обертають друг проти друга жадібність свою, що ненаситно потурають своїм похотям!», зрозумів, що значить життя Особистості в цьому світі, що ми не осягаємо, — і жахнувся. Ми ж підносимо нашу Особистість вище небес, зосереджуємо в ній увесь світ, що б там не говорили братерстві й рівності, — і от тільки в океані, де почуваєш, як розчиняється людина в цьому страшному Все — Єдиному, — тільки там розуміємо в слабкій мері, що ́ значить ця наша Особистість… — чи Знаєте ви, — запитав він капітана, — буддійську легенду про ворона? Слон біг з гори до океану; він кинувся у хвилі, і ворон, томимый «бажанням», кинувся за ним. Слон захлинувся, і ворон став жадібно клювати його тушу. Коли ж опам’ятався, то побачив, що віднесло його далеко в море, і закричав ворон моторошним голосом, тим, якого так чуйно чекає Смерть… Жахлива легенда! З темряви пролунали звуки склянки. Капітан, посидівши із пристойності ще мінут п’ять, пішов. Пішов і лакей. Англієць згасив світло. У мороці шум хвиль відразу став начебто слышнее, відразу розкрилося зоряне небо. Пароплав перевалювався з однієї хвилі на іншу, і в снастях його носилися те в безодню догори, те в безодню донизу, Канопус, Ворон, Південний Хрест, по яких ще миготіли окремі сполохи

Категория: Українська література | Добавил: 329 (27.03.2014)
Просмотров: 429 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: