Все для студента та школяра

Герой повести «Ася» И. С. Тургенєва — парубок двадцяти п’яти років, від імені якого ведеться оповідання. Треба відзначити, що оповідач набагато старше, він просто згадує свою молодість і ту історію любові, що з ним трапилася

Парубок закінчив своє утворення й відправився в закордонну поїздку, просто так, без мети — «подивитися на мир Божий». Про себе він говорить, що був «здоровий, молодий, весел», «гроші в нього не переводилися, турботи ще не встигли завестися».

Любовні переживання героя через те, що його відкинула гарна молода вдова, займали його недовго — він познайомився з Гагиными, братом і сестрою. Брат — молодий дворянин, що захоплюється живописом. Ася — його сестра, як з’ясувалося, зведена й незаконнонароджена

Прекрасна людина Іван Іванович! Яка славна в нього бекеша! Коли зробиться пекуче, Іван Іванович скине із себе й бекешу, відпочиває в одній сорочці й дивиться, що робиться у дворі й на вулиці. Дині — його улюблена страва. З’їсть диню Іван Іванович, а насіння збере в особливий папірець і напише на ній: «Ця диня з’їдена такого — те числа». А який будинок в Івана Івановича! Із прибудовами й навісами, так що даху всього будови схожі на губки, що наростають на дереві. А сад! Чого там тільки немає! Усякі дерева й усяка огородина є в цьому саду! Пройшло більше десяти років, як Іван Іванович овдовів. Дітей у нього не було. У дівки Гапки є діти, вони бігають по дворі й часто просять Івана Івановича: «Тятя, дай пряника!» — і одержують або бублик, або шматочок дині, або грушу. А яка богомольна людина Іван Іванович! Щонеділі він іде в церкву й після служби обходить із розпитами всіх злиденних, і, коли запитує в покаліченої баби, чи хочеться їй м’яса або хліба, баба тягне до нього руку. «Ну, ступай же з Богом, — говорить Іван Іванович, — чого ж ти коштуєш? Адже я тебе не б’ю!» Він любить заходити випити чарку горілки до сусіда Іванові Никифоровичу, або до судді, або до городничему, і йому дуже подобається, якщо хто — небудь зробить йому подарунок або гостинець.

«Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго читали практично все. Це захоплюючий роман, що захоплює в середньовічний Париж. І як не дивно, виявляється місто закоханих не такий уже прекрасний. У період, що описаний у романі, Париж — це місто брудний і не тільки зовні.

Картина відомого російського художника И. И.Левитана «Вечірній дзенькіт» ставиться до шедеврів російського пейзажного живопису. Відомо, що написано була вона під враженням відвідування И. И.Левитаном монастирів на Волзі, але сюжет картини — це не опис конкретного місця, а милування храмом російською природою в з’єднанні із храмом людським

Догоряє день. Наступає час вечірньої служби. Про цьому возвещает дзенькіт дзвонів. Усе заспокоюється й завмирає. Здається, що навіть човен із прочанами, що пливе по ріці й займає композиційному центрі картини, теж застигла

Два нерухливих ченці на монастирському березі очікують човен із прочанами й готові проводити їх на вечірню службу. Цей спокій і умиротворення відчуваються у всім: і в гордо, що зметнулася нагору дзвіниці, монастиря, і в густому гаї на протилежному березі, і застиглих на небі легких пір’ястих хмарах

У сонячний літній день талановитий живописець Бэзил Холлуорд приймає у своїй майстерні старого друга лорда Генрі Уоттона — естета — епікурейця, «Принца Парадокса», по визначенню одного з персонажів. В останньому без праці впізнаються добре знайомі сучасникам риси Оскара Уайльда, йому автор роману «дарує» і переважне число своїх прославлених афоризмів. Захоплений новим задумом, Холлуорд із захопленням працює над портретом незвичайно гарного юнака, з яким недавно познайомився. Тому двадцять років; кличуть його Дориан Грій

Незабаром з’являється й натурщик, з інтересом, що вслухується в парадоксальні судження стомленого гедоніста; юна краса Дориана, що зачарувала Бэзила, не залишає байдужим і лорда Генрі. Але от портрет закінчений; присутні піднесені його досконалістю. Златокудрий, що обожнює все прекрасне й подобається сам собі Дориан мріє вголос: «Якби портрет мінявся, а я міг завжди залишатися таким, як є!» Розчулений Бэзил дарує портрет юнакові

У повісті «Вечір напередодні Івана Купала» М. В. Гоголь зобразив жахливу і водночас вабливу магію купальської ночі з її чарами, обрядами та несподіваними перетвореннями. Прагнучи отримати вогнецвіт папороті, Петро, герой повісті, йде на вбивство хлопчика. Але не приносить йому щастя багатство, яке він отримав ціною безневинної крові. Автор для свого твору використав існуюче народне повір’я про магічну силу папороті, зірваної у ніч на Івана Купала. Та у народі з давніх-давен живуть й інші прикмети, вірування, звички, пов’язані із цим святом. Ті чи інші з них неодноразово були описані, іноді трохи прикрашеними, багатьма українськими, російськими, білоруськими та іншими письменниками.

До видатних творів елліністичної пластики належить великий фриз вівтаря Зевса з Пергама у Державному музеї Берліна, що приваблює кожного року тисячі захоплених. «У Пергамі є великий мармуровий вівтар висотою 40 футів з величезними скульптурами, з битвою гігантів», — повідомляв римський письменник Ампелій при описанні чудес світу, але ця монументальна скульптура була сторіччями забута, після того як візантійські мешканці міста знесли у X сторіччі цей вівтар, щоб з його плит звести стіни проти мусульман.

Було у батька два сини. Коли діти виросли, він наказав їм взяти заступи і йти копати поле. Довго копали сини, але не могли зрозуміти, для чого вони це роблять. Запитали батька, навіщо їм копати і взагалі, для чого жити на світі. Він вислухав синів, показав на вершину величезної гори і сказав, що саме там сховане Золоте Зернятко Істини. Розповів також, що ніхто не знає, де воно: у глибині чи на поверхні. Хто знайде це Зернятко, зрозуміє, для чого людина живе, працює, споруджує будинки, думає про зірки. Закінчив батько розповідь і наказав синам шукати Золоте Зернятко.

Єлизавета Андріївна Протасова вирішується розлучитися з чоловіком, Федором Васильовичем, спосіб життя якого стає для неї нестерпний: Федя Протасов п’є, розтратив своє і жінчине стан. Мати Лізи схвалює її рішення, сестра Саша – категорично проти розлучення з таким дивним, хоча й зі слабкостями, людиною, як Федько. Мати вважає, що, отримавши розлучення, Ліза з’єднає свою долю з другом дитинства Віктором Михайловичем Кареніним. Ліза робить останню спробу повернути чоловіка і для цього посилає до нього Кареніна Той знаходить Протасова у циган, в товаристві кількох офіцерів. Слухаючи улюблені свої пісні «Канавела», «Година фатальною», «Не вечірня», Федя зауважує: «І навіщо може людина доходити до цього захоплення, а не можна продовжувати його?» Він відкидає прохання дружини повернутися в сім’ю.

М. М., немолодий світська людина, згадує історію, яка трапилась, коли йому було років двадцять п’ять. М. М. тоді подорожував без мети і без плану і на шляху своєму зупинився в тихому німецькому містечку 3. Один раз Н. М., прийшовши на студентську вечірку, познайомився в натовпі з двома росіянами – молодим художником, назвався Гагин, і його сестрою Анною, яку Гагин називав Асею. М. М. уникав росіян за кордоном, але новий знайомий йому сподобався відразу. Гагин запросив М. М. до себе додому, на квартиру, в якій вони з сестрою зупинилися. Н. Н. був зачарований своїми новими друзями. Ася спочатку дічілась М. М., але скоро вже сама заговорювала з ним. Настав вечір, прийшла пора їхати додому. Їдучи від Гагіна, М. М. відчув себе щасливим.