Все для студента та школяра

У сонячний літній день талановитий живописець Бэзил Холлуорд приймає у своїй майстерні старого друга лорда Генрі Уоттона — естета — епікурейця, «Принца Парадокса», по визначенню одного з персонажів. В останньому без праці впізнаються добре знайомі сучасникам риси Оскара Уайльда, йому автор роману «дарує» і переважне число своїх прославлених афоризмів. Захоплений новим задумом, Холлуорд із захопленням працює над портретом незвичайно гарного юнака, з яким недавно познайомився. Тому двадцять років; кличуть його Дориан Грій

Незабаром з’являється й натурщик, з інтересом, що вслухується в парадоксальні судження стомленого гедоніста; юна краса Дориана, що зачарувала Бэзила, не залишає байдужим і лорда Генрі. Але от портрет закінчений; присутні піднесені його досконалістю. Златокудрий, що обожнює все прекрасне й подобається сам собі Дориан мріє вголос: «Якби портрет мінявся, а я міг завжди залишатися таким, як є!» Розчулений Бэзил дарує портрет юнакові

Ігноруючи млявий опір Бэзила, Дориан приймає запрошення лорда Генрі й при діяльній участі останнього занурює у світське життя: відвідує звані обіди, проводить вечора в опері. Тим часом, нанеся візит своєму дядькові лордові Фермону, лорд Генрі довідається про драматичні обставини походження Дориана: вихований богатым опікуном, він болісно пережив ранню кончину своєї матері, всупереч сімейним традиціям що закохалася й зв’язала свою долю з безвісним піхотним офіцером (по наущению впливового тестя того незабаром убили на дуелі).

Сам Дориан тим часом закохується в починаючу акторку Сибилу Вэйн — «дівчину років сімнадцяти, з ніжним, як квітка, особою, з голівкою грекині, оповитої темними косами. Очі — сині озера страсті, губи — пелюстки троянд»; вона з разючою натхненністю грає на вбогих підмостках злидарського театрика в Ист — Інді кращі ролі шекспірівського репертуару. У свою чергу Сибиле, що тягне напівголодне існування разом з матір’ю й братом, шістнадцятирічним Джеймсом, що готується відплисти матросом на торговельному судні в Австралію, Дориан представляється втіленим чудом — «Прекрасним принцом», що снизошли з позахмарних висот. Її улюбленому неведомо, що в її житті теж є таємниця, що оберігається ретельно від сторонніх поглядів: і Сибил а й Джеймс — позашлюбні діти, плоди любовного союзу, у свій час связавшего їхня мати — «замучену, зів’ялу жінку», що служить у тім же театрі, з людиною далекого стану

Обретший у Сибиле живе втілення краси й таланта, наївний ідеаліст Дориан з торжеством сповіщає Бэзила й лорда Генрі про свої заручини. Майбутнє їх підопічного вселяє тривогу в обох; однак і той і іншої приймають запрошення на спектакль, де обраниця Дориана повинна виконати роль Джульетты. Однак, поглинена райдужними надіями на майбутнє їй реальне щастя з улюбленим, Сибила в цей вечір знехотя, немов по примусі (адже «грати закохану — це профанація!» — уважає вона), проговорює слова ролі, уперше бачачи без прикрас злиденність декорацій, фальш сценічних партнерів і вбогість антрепризи. Треба голосний провал, що викликає скептичне глузування лорда Генрі, стримане співчуття добряги Бэзила й тотальний крах повітряних замків Дориана, у розпачі що кидає Сибиле: «Ви вбили мою любов!»

Изверившийся у своїх прекраснодушних ілюзіях, замішаних на вірі в нерозривність мистецтва й реальності, Дориан проводить безсонну ніч, блукаючи по спустілому Лондону. Сибиле ж його жорстоке визнання виявляється не під силу: ранком, готуючись відправити їй лист зі словами примирення, він довідається, що дівчина в той же вечір покінчила із собою. Друзі — Заступники й отут реагують на трагічну звістку кожний по — своєму: Бэзил радить Дориану зміцнитися духом, а лорд Генрі — «не лити дарма сліз про Сибиле Вэйн». Прагнучи утішити юнака, він запрошує його в оперу, обіцяючи познайомити зі своєю чарівною сестрою леді Гвендолен. До здивування Бэзила, Дориан приймає запрошення. І лише подарований йому недавно художником портрет стає нещадним дзеркалом назріваючої в ньому духовної метаморфози: на бездоганній особі юного грецького бога позначається тверда зморщечка. Не на жарт стурбований, Дориан забирає портрет з око геть.

И знову йому допомагає заглушити тривожні уколи совісті його послужливий друг Мефистофель — лорд Генрі. За порадою останнього він з головою йде в читання дивної книги новомодного французького автора — психологічного етюду про людину, що вирішила випробувати на собі всі крайності буття. Надовго заворожений нею («здавалося, важкий захід палінь піднімався від її сторінок і паморочив мозок»), Дориан у наступні двадцять років — в оповіданні роману вони вмістилися в одну главу — «усе сильніше закохується у свою красу й усе з більшим інтересом спостерігає, розкладання своєї душі». Як би заспиртований у своїй ідеальній оболонці, він шукає розради в пишних обрядах і ритуалах чужих религий, у музиці, у колекціонуванні предметів старовини й дорогоцінних каменів, у наркотичних зіллях, пропонованих у кублах з недоброю популярністю. Ваблений гедоністичними спокусами, раз за разом що закохується, але не здатний любити, він не гребує сумнівними зв’язками й підозрілими знайомствами. За ним закріплюється слава бездушного звідника молодих розумів

Нагадуючи про зламані по його примсі долях скороминущих обранців і обраниць, Дориана намагається напоумити Бэзил Холлуорд, що давно перервав з ним усякі зв’язки, але перед від’їздом у Париж що зібрався відвідати. Але марне, у відповідь на справедливі докори той зі сміхом пропонує живописцеві побачити справжній лик свого колишнього кумира, відбитий на холлуордовском же портреті, що порошиться в темному куті. Здивованому Бэзилу відкривається застрашлива особа сластолюбного старого. Втім, видовище виявляється не під силу й Дориану: думаючи творця портрета відповідальним за своє моральне поводження, він у приступі безконтрольної люті втикає в шию друга своїх юних днів кинджал. А потім, викликавши на допомогу одного з колишніх соратників по гульбах і застіллям, хіміка Кэмпбела, шантажуючи того якоюсь ганебною таємницею, відомої лише їм обом, змушує його розчинити в азотній кислоті тіло Бэзила — речовинний доказ вчиненого имзлодейства.

Терзається запізнілими каяттями совісті, він знову шукає забуття в наркотиках. І ледве не гине, коли в підозрілому кублі на самому «дні» Лондона його довідається якийсь підпилий матрос: це Джеймс Вэйн, що занадто пізно провідав про фатальну долю сестри й поклявшийся будь — що — будь помститися її кривдникові

Втім, доля до пори зберігає його від фізичної загибелі. Але — не від всевидючого ока холлуордовского портрета. «Портрет цей — як би совість. Так, совість. І треба його знищити», — доходить висновку Дориан, що пережив всі спокуси миру, ще більш спустошений і самотній, чим колись, що марне заздрить і чистоті безневинної сільської дівчини, і самовідданості свого спільника поневоле Алана Кэмпбела, що знайшло в собі сили покінчити самогубством, і навіть… духовному аристократизму свого друга — спокусника лорда Генрі, далекого, здається, будь — яких моральних препон, але незбагненно думає, що «усякий злочин вульгарно».

Пізньою ніччю, наодинці із самим собою в розкішному лондонському особняку, Дориан накидається з ножем на портрет, прагнучи почикрижити й знищити його. слуги, Що Піднялися на лемент, виявляють у кімнаті мертве тіло старого у фраку. І портрет, непідвласний часу, у своїй сяючій величі. Так кінчається роман — притча про людину, для якого «в інші мінути Зло було лише одним із засобів здійснення того, що він уважав красою життя».

Дориан Грій — юний красень, аристократ, подібно Фаустові вступивший в угоду з дияволом, щоб зберегти свіжість, молодість і красу, у той час як вік, порочне життя й злочини кладуть свій відбиток на портрет, виконаний іншому Д. Г., художником Бэзилом Холлуордом. У розпачливій спробі знищити останнього безстороннього свідка свого падіння Д. Г. кидається з ножем на полотно, що зображує мерзенного, рано постарілої людини із кров’ю на руках

На наступний ранок слуги знаходять труп огидного зморщеного старого з ножем у груди, а перед ним на стіні — портрет Д. Г. «у всьому сяйві його чудової юності й краси». У романі Уайльда, що скоріше варто було б визначити як «філософську повість» у дусі «Шагреневої шкіри» Бальзака, кожний з основних трьох героїв втілює не стільки людський тип, скільки певну философско — эстетическую й моральну позицію. Кожний з них у тім або іншому ступені є носієм ідей самого письменника, які він певним чином «приміряє» у вигаданій експериментальній ситуації. Д. Г. відведена роль своєрідного «іспитового поля» цього експерименту. Будучи «прекрасним принцом», носієм неземної краси, він у силу головного положення Уайльда про панування краси над життям виявляється непідвласний життєвим хвилюванням, тому що вони не зачіпають його як внутрішньо, так і зовні. Юна акторка Сибилла Вен хвилює його серце лише тоді, коли тремтливо передає на сцені почуття шекспірівських героїнь

Коли ж власна реальна любов до Д. Г. перепиняє їй шлях в уявлюваний мир Джульетты й вона провалює роль, юний естет безжалісно відкидає її й стає винуватцем її самогубства. Відношення до життя лише як до постачальника эстетических вражень, коли об’єкт уваги повинен не стільки «подобатися» або «не подобатися» (що припускає ще й деяку моральну позицію), скільки «хвилювати», визначає постійний пошук нових відчуттів, проходження правилам «нового гедонізму», проповедуемого Д. Г. лордом Генрі

Лорд Генрі Уоттон — артист, естет, парадоксаліст, своею проповіддю «нового гедонізму» завлекший юного красеня Дориана Гріючи на шлях пороку. Персонаж типу лорда Г., що сипле витонченими, дотепними й одночасно цинічними парадоксами, завжди є присутнім у творах Уайльда, головним чином у драматургії (лорд Горинг в «Ідеальному чоловіку», Олджернон Монкриф в «Як важливо бути серйозним», лорд Дарлингтон в «Віялі леді Уиндермир»). Лорд Г., завсідник світських віталень і блискучий оповідач, багато в чому відтворює застільні розмови самого Уайльда, що пугали своїх світських слухачів і слухачок безстрашним перекиданням з ніг на голову всіляких прописних істин. Як відзначає один зі співрозмовників лорда Г., «шлях парадоксів — шлях істини

Щоб випробувати дійсність, треба неї бачити на туго натягнутому канаті. Коли істини стають акробатами, ми можемо судити про їх». У результаті з’являються виречення типу: «Щоб повернути молодість, варто тільки повторити її шаленості», «Я більше люблю людей, чим принципи, а людей без принципів найбільше на світі», «Бути природним — поза, і сама дратівна, котру тільки я знаю», «Я повірю чому завгодно, аби тільки воно було зовсім неймовірним», «Совість і боягузтво, право, те саме. Совість — це лише вивіска фірми», «У наші дні більшість людей умирає від надмірності здорового глузду й відкриває, коли вже буває занадто пізно, що єдине, про що ніколи не жалуєш, — це наші омани».