Все для студента та школяра

Кохання — скільки чудових слів сказано про нього, скільки написано романів, поем, віршів! Мабуть, немає жодного письменника, поета, художника, музиканта, який би не оспівував це чарівне велике почуття! Тому що, певно, немає у світі людини, яка не пізнала б любові.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

Це слова відомого українського поета Володимира Сосюри. Ми відчуваємо, яке сильне та піднесене почуття живе в цю мить у серці поета. Але не можу цілком погодитися — набагато частіше приходить подібне кохання — приходить до кожного з нас. Бо інакше не були б ці поетичні рядки так близькі кожному, не завмирало би серце закоханої людини так, мов сказав це автор саме про її кохання, не дивилися б ми тому, як зумів поет так точно відобразити наші почуття. І не за тисячу літ інший лірик, Максим Рильський писав:

…а тепер у серці щось тремтить і грає,

Як тремтить на сонці гілка золота.

Наскільки б різними не були слова письменників та поетів, присвячені цьому почуттю, їх завжди поєднує одне: слова такі йдуть від самого серця, вони висловлюють вогонь душі, цвітіння садів, спів солов’я. Недарма майже всі автори порівнюють кохання з весною, порою, коли розквітає все навкруги, коли сонце гріє своїми променями. І, здається, що світить це сонце лише для тебе, що тобі й твоєму коханню співають усі птахи в небі, квіти радіють твоїм світлим почуттям. Здається, немає більшого свята в житті, ніж день, коли у твоє серце приходить справжнє кохання:

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання…

Кохання завжди порівнюється з блиском сонця, зі свіжістю весняного ранку, з таємним сяйвом місяця та зірок. Любов — це велике свято, справжнє диво. Адже вона змушує усе навкруги цвісти, грати яскравими барвами, співати найдзвінкіші пісні, кружляти в чудовому танці кохання. Вона дарує нам невичерпну силу, надихає нас на справжні вчинки. І якби із нашого серця назавжди зникло це почуття, то день згас би у ту ж саму мить, і у душі настала вічна темрява. Адже тільки кохаючи можна пізнати справжнє щастя, лише любов збагачує наше життя, наповнює його красою, музикою, радістю. Людина, яка кохає, відкриває в самій собі великі багатства душі, стільки ніжності, лагідної турботи, пристрасті, що інколи навіть не віриться, що ти здатен так кохати..

Але ж, як казав ще Вільям Шекспір:

Я не читав — в історії чи в казці, —

Щоб гладким був шлях справжньої любові.

Якби кохання складалося лише з квітів, пісень та поцілунків при зоряному сяйві, мабуть, не змогли б ми відчути та оцінити всю глибину, усю складність цього почуття. Такий суворий та справедливий закон долі, що для справжньої любові потрібні і страждання, і хвилювання, і смуток, і розпач, і навіть розлуки. «…Я піду — і, може, більше не прийду», — каже герой вірша М. Рильського «Яблука доспіли…» під час останньої зустрічі з коханою. Любов «доспіла», її «зірвали радісні уста», але немає тужливого плачу, немає розпачу, немає сліз — є лише світла печаль, адже «вміє розставатись той, хто вмів любить».

Я не знаю жодного прикладу, коли б щира любов злякалась перешкод. Навпаки, труднощі лише роблять справжнє почуття ще міцнішим, глибшим, яскравішим. Лише несправжнє кохання може боятися розлуки, лише дрібне почуття може зів’янути від розставання. Велика ж любов розквітає, посилюється. Це немов вітер, який «гасить свічки, але роздуває полум’я».

Звісно, сум і біль викликає нерозділене кохання. І тоді з самої душі народжуються повні розпачу та печалі слова:

…Кохана,

Чом серце твоє не таке?

Чому, як говориш — на серце спадає

Те поле у жовтні. Туман поглядає.

Суха бадилина хитається…

Спить груддя важке.

Ми деколи можемо помилятися, побачивши в коханій людині те, чого в ній немає, і це приносить нам велике розчарування, змушує страждати. Але в більшості випадків саме любов відкриває найпотаємніші, найпрекрасніші риси, усе те велике й світле в людині, що не підвладно ні спостеріганню, ні розуму. Кохати — значить жити життям коханої людини, поділяти її думки, почуття, прагнення. А в житті, як відомо, є не лише чудові миті, — є в ньому й будні, і повсякденні турботи, і смуток. Але в щирому коханні двох людей усе спільне — і радість, і сум, і щастя, і біда. Трапляються в житті й образи, і непорозуміння, і помилки, але, той хто кохає, здатен і зрозуміти, і вибачити. Бо кохання — більше за все це. І його ніщо не може знищити. Саме тому знову і знову ми, як Володимир Сосюра, кажемо:

Я б забув і образу, і сльози…

Тільки б знову іти через гать,

Тільки б слухать твій голос і коси,

Твої коси сумні цілувать. .

Багато ще можна говорити про почуття, які супроводжують кохання. І все одно неможливо охопити й висловити їх повністю. Як вірно сказав колись Костянтин Паустовський: «…у кохання є тисячі аспектів, і в кожному з них — своє світло, свій сум, своє щастя та своє благоухання».