Все для студента та школяра

Крім розділових знаків, інтонації, з якої ми прочитаємо ту або іншу пропозицію, велике значення для правильного осмислення й необхідного сприйняття вірша, тексту, словосполучення мають значеннєві й ритмічні контрасти. Причому й ті й інші можуть містити в собі интертекстуальные зв’язку з іншими великими добутками. Значеннєві й ритмічні контрасти не тільки прикрашають добуток мудрими, а може, і простими словосполученнями, але й створюють настрій літературного утвору, а також допомагають нам довідатися задум автора, підтекст добутку. Значеннєві й ритмічні контрасти мають дуже велике значення в поемі Блоку «Дванадцять». І крім того, що вони визначають склад поеми, характер тої або іншої строфи, значеннєві й ритмічні контрасти розкривають нам щире значення того або іншого рядка. Для того щоб мої вищеописані припущення не здалися награним фарсом або грубими лестощами на адресу поеми Блоку «Дванадцять», підкріплюю їхніми фактами, з яких можуть випливати найпростіші умовиводи, що приводять нас до того, що було сказано на самому початку мого твору

В основу «Невського проспекту», як і всього циклу «Петербурзькі повісті», лягли враження петербурзького життя Гоголя. В. Г. Бєлінський захоплено озивався майже про кожнійа з повістей: «Ці нові добутки грайливої й оригінальної фантазії м. Гоголя належать до числа самих незвичайних явищ у нашій Літературі й цілком заслуговують ті похвали, якими обсипає їх піднесена ними публіка».

Письменник звернувся до великого сучасного міста, і йому відкрився величезний і страшний мир, що губить особистість, убиває її, перетворює в річ. Петербург як символ могутності Росії і її нев’янучої слави був оспіваний ще поетами XVIII і першої половини XIX століття. Пушкіна зобразив Петербург у романі «Євгеній Онєгін» і в поемі «Мідний вершник» як місто російської слави й у той же час місто соціальних контрастів. Тема Петербурга, що намітилася у творчості Пушкіна, була розширена й поглиблена Гоголем. Бєлінський уважав: «Такі п’єси, як «Невський проспект»… могли бути написані не тільки людиною з величезним талантом і геніальним поглядом на речі, але й людиною, що при цьому знає Петербург не понаслышке».

Цей самий чудовий і всіма улюблене свято, що приносить людям радість у морозну пору року, — барвистий Новий рік

У переддень цього свята твоя душа перебуває в очікування якогось фантастичного чуда, настрій людей міняється в найкращу сторону, усе стають блискітки моментом готування до свята, бажанням зробити близьким безліч подарунків, усе готуються здійснити цю казку в колі родини й друзів

Це свято в нашій великій і дружелюбній родині прийнято зустрічати у веселій, дружелюбній і теплій домашній обстановці, коли в колі дорогих і близьких для мене людей, ти просто насолоджуєшся щирим спілкуванням один з одним. Нам ніколи не буває нудно разом, завжди їсти що обговорити й розповісти за чудесним святковим столом у цю новорічну ніч

У моєму житті є велика кількість людей, які піклуються про мене. Це, звичайно ж, родина. Є ті, хто мені доріг і кому дорога я — друзі. Але чи можна сказати, що я живу для цих людей? Ні, також як і вони не живуть для мене. У мене є собака, що я щодня годую й выгуливаю, але й не для неї я живу

Закохані люди говорять, що живуть для улюблених, самотня сусідка з п’ятьома кішками затверджує, що живе для своїх улюбленців. Але по — справжньому щаслива та людина, що живе для себе. Ні, зовсім не егоїст, і не самолюбец, а саме людина, що живе просто для себе, за законами моралі й совісті. Така людина не може бути щасливий за рахунок суму інших. Навпроти, він радується разом з навколишніми, і разом з ними сумує. Такою людиною я й хочу бути — я хочу жити для себе

Одне з основних місць у Російській літературі займає сільська проза. Ключові теми, затрагивающиеся в добутках цього жанру, варто називати безсмертними. До них належать проблеми моральності й моралі, любові до рідної природи, добросердого погляду на мир людей і інших питань, животрепетні за всіх часів. Основне місце між письменниками другої половини XX століття займають твори Віктора Петровича Астафьева (» Цар — Риба», «Пастух і пастушка»), Валентина Григоровича Распутіна («Живи й помни», «Прощання із Запеклої»), Василя Макаровича Шукшина («Сільські жителі», «Любавины», «Я прийшов дати вам волю») і інші

Головною метою, що переслідував Микола Васильович Гоголь при написанні п’єси «Ревізор» було викриття казнокрадства й хабарництва. Однак, головним героєм добутку є Хлестаков. Який у цьому зміст?

Іван Олександрович Хлестаков — пройдисвіт і шахрай, дрібний чиновник з Петербурга, головним умінням якого є хвастощі. Він не є великим шахраєм і, напевно, не зміг би обдурити проникливої людини. Але йому відведена роль героя, що дурить всього головного голови повітового міста

При першій зустрічі з городничим Хлестаков губиться й ведеться себе нерозумно. Однак, коли герой зрозумів за кого його приймають, він не став переконувати навколишніх. Хлестаков намагається приміряти на себе роль ревізора. Варто сказати, що в нього це виходить не завжди вміло й кілька разів він дає приводи до викриття. Але навколишні самі хочуть бачити в Хлестакове важливого птаха, — раді обманюватися

Дорога з Коломбо йде уздовж океану. На водній гладі гойдаються первісні пироги, на шовкових пісках, у райській наготі, валяються чорноволосі підлітки. Здавалося б, навіщо цим лісовим людям Цейлону міста, центи, рупії? Хіба не всі дають їм ліс, океан, сонце? Однак, взрослея, вони торгують, працюють плантаціях, ловлять перли, заміняють коней — возять європейців, адже всі знають, що коня погано переносять цейлонську спеку.

На ліву руку рикш англійці, хазяї острова, надягають бляху з номером. Щасливий сьомий номер дістався старому — рикші, що жив в одній з лісових хатин під Коломбо. «Навіщо, — запитав би Піднесений, — старому це?» «Потім, — відповіли б йому, — що захотів він помножити свої земні прикрості, що спонукувано земною любов’ю й спрагою життя». У старого була дружина, син і багато маленьких дітей, яких треба було годувати. Сам старий був сивий, дуже худий, зморщений, непоказний, схожий на маленьку мавпочку. Піт струмками лив з його, вузькі груди дихали зі свистом, але, підкріплюючи себе дурманом бетелю, бігав він швидко.

Самий зворушливий образ, відомий як у релігії, так у Літературі й мистецтві — образ матері, що заколисує рідне дитя. Ця картина наповнює глядача відчуттям затишку, захищеності й комфорту. Адже саме мама ще до народження піклується про дитину, тільки поруч із нею дитя перебуває в абсолютній безпеці. Тарас Григорович Шевченко писав — «Нічого кращого ні, як мати молода зі своїм дитятком малим».

Вся та турбота, любов, ніжність і щира, нічим не обґрунтована прихильність, що випробовує матір до своєї дитини знайшли своє відбиття в чистих безневинні колискові. Все своє бажання бачити рідне дитя здорова, гарна, щаслива, розумним і успішним мати вкладає в невигадливі рядки, які часом досить фальшиво, без музики наспівує в сутінку рідному чаду, у ритм погойдуючи колиску

Вершиною всього творчості Лермонтова, природним завершенням короткого творчого шляху поета є роман «Герой нашого часу». Реалізму лермонтовского роману, що развивали традиції пушкінського реалізму, були властиві своєрідні риси. Однак реалізм «Героя нашого часу» відрізняється від реалізму Пушкіна і є новим кроком у розвитку художньої майстерності. Відсуваючи убік побутові елементи, історію життя героїв, Лермонтов зосереджує увагу на їхньому внутрішньому світі. Він розкриває спонукальні мотиви вчинків, зіткнення думок, переливи почуттів з такою глибиною, проникливістю, який не знала Література його часу. Прагнення розкрити внутрішній мир героя відбивалося у своєрідній композиції роману. У побудові роману Лермонтов виходила не із событийной сторони його, а з основного завдання — розкриття образа Печорина.

Оле — Лукойе

Ніхто у світлі не знає стільки казок, скільки знає їхній Оле — Лукойе. От майстер — те розповідати!

Увечері, коли діти преспокійно сидять за столом або на своїх лавочках, є Оле — Лукойе. Він взутий в одні панчіх і тихо підніметься по сходам; потім обережно прочинить двері, нечутно ступне в кімнату й злегка пирсне дітям в очі молоком. У руках у нього маленька спринцівка, і молоко бризкає з її тоненької — тоненьким струмком. Тоді віка в дітей починають сліпатися, і вони вуж не можуть розглянути Оле, а він підкрадається до них позаду й починає легонько дути їм у потилиці. Подме, і голівки в них зараз обважніють. Болю при цьому ніякій: в Оле — Лукойе немає злого наміру; він хоче тільки, щоб діти вгомонилися, а для цього їх неодмінно треба укласти в постіль! От він і укладе їх, а потім вуж почне розповідати казки. Коли діти заснуть, Оле — Лукойе сідає до них на постіль; одягнений він чудово — на ньому шовковий каптан, тільки не можна сказати, якого кольору: він відливає те блакитним, те зеленим, те червоним, дивлячись по тому, у яку сторону повернеться Оле. Під пахвами в нього по парасольці: один з картинками, що він розкриває над гарними дітьми, і тоді їм всю ніч сняться пречудові казки, а інший зовсім простий, гладкий, котрий він розгортає над негарними дітьми; ці сплять всю ніч, як опецьки, і поутру виявляється, що вони рівно нічого не бачили в сні! Послухаємо ж про те, як Оле — Лукойе відвідував щовечора одного маленького хлопчика Яльмара й розповідав йому казки! Це буде цілих сім казок: у тижні адже сім днів.