Олексій Феофилактович Писемскийлюди сорокових годовроман у п’яти частяхчасть ПЕРВАЯIПОКРОВИТЕЛЬНИЦАВ початку 1830 — х років, у липні місяці, на балконі панського будинку в садибі у Воздвиженском сиділо кілька осіб. Вся картина, що народжується при цьому в уяві автора, носить на собі чисто вуж історичний характер: від дерев’яного, у смаку італійських вілл, будинку залишилися тепер одні тільки руїни; замість саду, у якому ніколи минулого й підстрижені дерева, і гладко вбиті доріжки, вам представляються групи безглуздо зростаючих дерев; у лівій стороні саду, самої поетичної, де колись улаштований був "Парнас", останнім часом один аферист побудував винний завод; але й аферист вуж цей лопнув, і завод його стояв без вікон і без дверей — словом, усе, що було справою рук людських, у цей час або напівзруйнувалося, або зовсім було знищено, і одним тільки створений богом вид на подгородное озеро, на саме містечко, на лугу, що йдуть по іншу сторону озера, — на які, говорять, полював Шемяка, — залишався як і раніше чарівний.Наші північні мужики звичайно вуж належать до істот самим байдужим до крас природи; але й ті, проїжджаючи мимо Воздвиженского, ойкали іноді, явно показуючи тим, що вони отут бачать те, чого в інших місцях не видывали!Думки й відчування, які висловлювало суспільство, що сиділо на балконі, теж були зовсім несучасної властивості. Сама господарка, жінка вже років за п’ятдесят, удова александровского генерал — ад’ютанта, Олександра Григорівна Абреева, — зроблена блондинка, з особою холодним і малорухомим, — по тодішній моді в буклях, у чепуристому капоті — распашонке, у вишитій спідниці, сиділа й в’язала бісерний шнурок. По моральних своїх властивостях дама ця була те, що в нас називають чехвалка. Будучи від природи досить звичайних розумових і всяких інших щиросердечних якостей, вона все життя свою прагнула розфарбовувати себе й представляти, що вона була жінка й розумна, і добра, і із твердим характером; для цієї мети вона завжди говорила тільки про серйозні предмети, виражалася плавно й красномовно, досить мистецьки вставляючи у свою мову витиеватые фрази й піднесені думки, які їй вдавалося прочитати або підслухати; не жалуючи ні грошей, ні свого самолюбства, вона входила в знайомство й переписку з різними розумними людьми й, нарешті, самим публічним образом затвора добрі справи. Всі ці старання її, не можна сказати, щоб не вінчалися майже повним успіхом: принаймні, більша частина її знайомих уважали її безумовно жінкою розумної; інші йменували її женщиною боргу й святих обов’язків; тільки один петербурзький доктор, теж друг її, назвав її лімфою.В Олександри Григорівни був усього один син, Сережа, хлопчик років чотирнадцяти, паж{4}. У відношенні його вона намагалася представитися в те саме час матір’ю строгою й страстною. У самій же справі він був тільки іграшкою її самолюбства. Вона уявляла його майбутнім генерал — ад’ютантом, потім яким — небудь господарем молдаванським; а там, мабуть, і королем грецьким: уява її в цьому випадку ні перед чим не зупинялося! У вечір, узятий мною для опису, Сережа був у матері у Воздвиженском, на вакації, і сидів неподалік від її, закинувши голову на задок стільця. Він був гарний собою, і шитий золотом пажеський мундирчик дуже до нього йшов. Багато хто, імовірно, зауважували, що богатые дворянські хлопчики й богатые купецькі хлопчики якось схожі між собою зовнішністю: перші, зрозуміло, трохи поизящней і постройней, а інші поплотнее й посырее; але як у тих, так і в інших, у вираженні осіб є щось теляче, ротозееватое: у раззолоченных палатах і на м’яких пуховиках погано, видно, сходить і росте думка людська!Трохи убік від господарки, і як би в тіні, містився невеликого росту, літній, кремезний чоловік у чиновницькому фраку. Незважаючи на раболіпний склад усього його тіла, вираження особи його було розумне, солідне й трохи глузливе. Пан цей був місцевий справник Ардальон Васильович Захаревский, фактотум{5} Олександри Григорівни по всіх її справах: вона його, по перевазі, поважала за знання російських законів!Навпроти Олександри Григорівни, і особливо якось прямо, сидів ще старий, — у відставному військовому сюртуку, у петличці якого бовтався Георгій, і у військових із червоними лампасами штанях, — це був сусід її по селу, Михайло Полікарпович Вихрів, старий кавказець, кучерявенький, засмаглий на південному сонці, ніколи ординарець князя Цицианова{5}, свідок його підступного вбивства, людина поля, бою й нестатку! Перший час, як Вихрів вийшов у відставку й женився, він чаю нав
|