Все для студента та школяра

На мій погляд, честь і совість — провідні поняття, що характеризують людську особистість. Звичайно честь — це сукупність найбільш шляхетних, доблесних почуттів людини, що заслуговують повагу інших людей. Честь і совість взаємозалежні, тому що дотримання правил честі допомагає людині знайти щиросердечний спокій і жити в згоді зі своєю совістю. Але цілком природно, що через різноманіття різних людських характерів поняття про честь може бути різним і навіть протилежним у двох різних особистостей

На мій погляд, саме через цю варіативність розуміння проблема честі й совісті хвилювала письменників, поетів і інших людей творчих професій за всіх часів, тому мені здається, що найбільш виправданим був б розгляд проблеми честі й совісті на основі добутків різних письменників різних жанрів. Вони відіграють провідну роль в історії російської літератури XIX століття: роман Ф. М. Достоєвського «Злочин і покарання», повести А. С. Пушкіна «Капітанська дочка» і «Дубровский» і роман М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу». Незважаючи на те що всі добутки ставляться до XIX століття, мені здається, що подання честі в них досить по — різному, а це дозволяє розглянути проблему найбільше об’єктивно.

Спочатку, як мені здається, варто вивчити найважливіший аспект проблеми — поняття честі. Герой кожного з вищезгаданих добутків розуміє її по — своєму. У Пушкіна, на мій погляд, саме класичне, простої й у той же час найближче мені за духом поняття честі… Один з головних героїв «Капітанської дочки», Петро Андрійович Гринев, розуміє честь саме як дія завжди по совісти

Душу Гринева містить як би дві честі, два поняття про неї — це борг стосовно імператриці, а отже, до Батьківщини, до Батьківщини, і борг, що на нього накладає любов до дочки капітана Миронова. Тобто основна складова честі в Гринева — це борг. Коли Пугачов допомагає Гриневу звільнити Машу Миронову з полону Швабрина, те Гринев хоч і вдячний вождеві бунтівників, але присягу Батьківщині однаково не порушує, зберігаючи свою честь: «Але Бог бачить, що жизнию моєї радий би я заплатити тобі за те, що ти для мене зробив. Тільки не вимагай того, що огидно честі моєї й християнської совісті».

Але в небезпечні, важкі моменти любов все — таки переважає над боргом стосовно Батьківщини, як це звичайно й буває, і Гринев готовий ризикувати військовими силами заради порятунку Маші. Тоді в розмові з генералом Гринев заявляє: «Ваше превосходительство, накажіть взяти мені роту солдатів і полсотни козаків і пустите мене очистити Білогірську міцність». Напевно, це виправдується тим, що любов — вище із всіх можливих почуттів, а тим більше любов до певної людини. Батьківщина — поняття загальне, що включає в себе багато інших, до нього практично неможливо харчувати ті ж почуття, що й до коханої дівчини. Тому таке поводження Гринева можна в якімсь ступені виправдати

Зовсім інше розуміння честі в ще одного головного героя «Капітанської дочки», героя начебто б негативного, — Пугачова. Його розуміння честі тримається винятково на рівні почуттів, по більшій частині дружніх. Саме ця обмеженість, як мені здається, дозволяє Пугачову звірствувати в пограбованих завойованих селищах і фортецях, не почуваючи при цьому докорів совісті, і в той же час допомагати Гриневу рятувати Машу, пам’ятаючи його доброту в колишні часи. «Хто з моїх людей сміє кривдити сироту? Будь він семи п’ядей у чолі, а від суду мого не піде!». Це говорить Пугачов у відповідь на повідомлення про те, що Швабрин тримає Машу в неволі, примушуючи вийти за нього заміж.

Досить схожа, на мій погляд, ситуація є в «Дубровском». Старший Дубровский — потомствений дворянин, честь якого ґрунтується на його положенні й історії його роду. Одна з основних складової честі в понятті старшого Дубровского — це гордість. Саме вона не дозволяє йому зносити образи слуг багатого сусіда Кирилы Петровича Троекурова: «Я доти не має наміру їхати в Покровське, поки не вистелете ви мені псаря Парамошку з повинною, а буде моя воля покарати його або помилувати, а я терпіти жарти від ваших холопьев не має наміру, та й від Вас їх не стерплю, тому що я не блазень, а стародавній дворянин». Ця надмірна гордість дозволяє Дубровскому довести справу навіть до суду з колишнім другом, а зрештою й до власної смерті

У сина ж Дубровского, Володимира, знову, як і в Гринева, головний аспект мотиву честі — це борг. У першу чергу, звичайно, борг перед батьком змушує його мстити Кириле Петровичу, але пізніше зле почуття мести гаситься виниклим почуттям любові до дочки Троекурова. Тоді борг перед батьком перероджується в борг стосовно об’єкта його любові. Молода гарячність Володимира Дубровского дозволяє його помсті розростатися практично до рівня бандитизму, а любов змушує його зрештою згорнути із цієї дороги грабежів, розбоїв і варварства. І в цій зміні, як мені бачиться, що веде роль грає совість, пробуджена саме його новою любов’ю. Таке було розуміння честі у творах Пушкіна, на початку XIX століття. У принципі, у більшості випадків це пушкінське розуміння честі, на мій погляд, збереглося й понині.

Абсолютно інший погляд на поняття честі ми зустрічаємо в Лермонтова. Герой Лермонтова Печорин взагалі не типовий персонаж, а винятковий. Це можна з’ясувати навіть із самої назви роману. Герої завжди рідкі й виняткові, це — одиниці. Тому й честь Печорина — це честь інша, виняткова. Печорин знає й передбачає всі, він утворений і непогано розбирається в людських відносинах… Печорин дозволяє собі багато чого, і єдине, що стримує волю його дій, — це залишки колишньої душі й совісті. Після дуелі із Грушницкиму Печорина щось небагато тремтить усередині. «Спускаючись по стежці долілиць, я помітив між розпадинами скель закривавлений труп Грушницкого. Я мимоволі закрив очі… У мене на серце був камінь». Фактично в Печорина немає честі в традиційному розумінні цього слова. Проблиски шляхетності й доброти, часом його що осіняють, викликаються, як мені здається, відчуттям винятковості власного призначення. Тому я б сказала, що головній і єдиній складовій частиною честі в Печорина є його винятковість. Вірніше, честі у звичайному розумінні немає! Є тільки залишки совісті, які в сукупності з усвідомленням важливості власного призначення утворять як би «безчестя в честі».

По — моєму, звідси можна зробити висновок, що Печорин до певної міри є предтечей Раскольникова. У нього теж поняття честі дуже личностно й своєрідно, воно ніяк не сполучається із суспільним розумінням честі, а іноді є й стримуючим фактором. Розкольників не визнає суспільства й хоче жити лише по власним, них самим придуманим і викоханим законам. Але існувати йому доводиться саме в суспільстві, а воно звичайно не приймає людей, що заперечують його закони, тому наявність своєрідного й досить незвичайного розуміння честі й те, що Розкольників не думає спочатку про людей довкола нього взагалі, дозволяє йому зробити вбивство баби. Але совість змушує його в підсумку здатися в поліцію. Ця придумана їм самим різновид честі дозволяє Раскольникову брехати слідчому Порфирію Петровичу, відмикатися, не визнаватися в здійсненні злочину: «Брешете ви все!.. Я не знаю ваших цілей, але ви все брешете… Ви брешете!».

Інше розуміння честі зустрічається у Свидригайлова. Тут, навпаки, не честь народжує любов, як у Пушкіна в «Капітанській дочці», а любов відроджує втрачене раніше поняття честі. Совість же Свидригайлова — це винятково його пам’ять, зокрема примари, його що відвідують. Пам’ять будить у ньому доброту, участь, жаль, розуміння людських лих. І, як мені здається, у першу чергу совість і любов змусили його «виїхати в Америку», не дозволили жити далі… Любов і честь…

Таким чином, я можу сказати, що у всіх заявлені на початку твору добутках так чи інакше простежується мотив честі й совісті. У Пушкіна честь і совість взаємозалежні й, на мій погляд, звичайно присутні в будь — якої людини, можливо, у різних проявах. У Достоєвського, мабуть поняття суспільної честі стосовно до звичайної людини зникло повністю.

Честь і совість — одна з найважливіших характеристик душі людини. Тому проблема честі присутня в добутках майже всіх російських письменників XIX і XX століття. А розуміння честі, як з’ясувалося, може бути різним. Це пояснюється, на мій погляд, різним світоглядом письменників. Але, незважаючи на зовні різне розуміння й прояв честі в героїв Достоєвського, Пушкіна й Лермонтова, завжди залишається актуальної важливість понять честі й совісті для особистості й сила їхнього впливу на душу людини, на його почуття й учинки