Главная » Статьи » Література » Українська література

Короткий зміст Хліб для собаки Тендряков В

Дитинство Володимира Тендрякова пройшло в безрадісну епоху післяреволюційної Росії й сталінських репресій, весь жах яких залишився в його пам’яті похмурим слідом дитячих спогадів, що склали основу оповідання «Хліб для собаки». Можливо, саме ефект дитячих вражень допоміг авторові настільки ясно й непредвзято описати події, що відбувалися в невеликому пристанційному селищі, у якому й пройшли перші роки його життя.

А відбувалося там те ж, що й у багатьох інших подібних селищах: розкуркулені «заможні» селяни, заслані в Сибір і не посилання, що добралися до місця, були кинуті вмирати голодною смертю в маленькому березнячке на очах у жителів селища. Дорослі намагалися обходити це жахливе місце стороною. А діти… «Ніякі жахи не могли заглушити нашого зверушечьего цікавості», — пише автор. «Кам’яніючи від страху, бридливості, знемагаючи від схованої панічної жалості, ми спостерігали…». Діти спостерігали за смертю «куркулів» (так там називали «живучих» у березнячке).

Для посилення враження, виробленого картиною, автор прибігає до методу антитези. Владимир Тендряков докладно описує жахаючу сцену смерті «куркуля», що «вставав на весь зріст, обхоплював ламкими променистими руками гладкий сильний стовбур берези, притискався до нього кутастою щокою, відкривав рот, просторо чорний, сліпуче зубастий, збирався, напевно, крикнути (…) проклін, але вилітав хрип, пузирилася піна. Обдираючи шкіру на костистій щоці, „бунтарь« сповзав долілиць по стовбурі й (…) затихав назовсім». У цьому уривку ми бачимо протиставлення ламких, променистих рук гладкому, сильному стовбуру берези. Подібний прийом приводить до посилення сприйняття як окремих фрагментів, так і всієї картини.

Слідом за цим описом треба філософське питання начальника станції, з обов’язку служби змушеного стежити за «куркулями» : «Що ж виросте з таких дітей? Любуються смертю. Що за мир стане жити після нас? Що за мир?…«…«.одобный питання звучить як би від самого автора, що через багато років дивуються тому, як він, вразливий хлопчик, не збожеволів побачивши подібної сцени. Але далі він згадує, що раніше вже був свідком того, як голод змушував «охайних» людей іти на публічні приниження. Це трохи «обмозолило» його душу.

Обмозолило, але не настільки, щоб залишитися байдужим до цим голодуючим людям, будучи ситим. Так, він знав, що бути ситим це соромно, і намагався не показувати цього, але все — таки тайкома він виносив залишки своєї їжі «куркулям». Так тривало якийсь час, але потім число жебраків стало рости, а прокормити більше двох чоловік хлопчик уже не міг. І тоді трапився зрив «лікування», як його назвав сам автор. В один день у забору його будинку зібралася безліч голодних. Вони встали на шляху хлопчика, що вертався додому, і стали просити їжі. І раптом… «У мене стемніло в очах. З мене ридаючим галопом вирвався чужий дикий голос: — Ідете! Ідете! Сволоти! Гади! Кровожера! Ідете! (…) Інші разом потухши, опустивши руки, почали повертатися до мене спинами, розповзаючись без поспіху, в’януло. А я не міг зупинитися й кричав рыдающе.« Як емоційно описаний цей епізод! Якими простими, розповсюдженими в життєвому побуті словами, усього в декількох фразах Тендряков передає емоційний надрив дитини, його страх і протест, що сусідять із покірністю й безнадійністю приречених людей. Саме завдяки простоті й дивно точному вибору слів, в уяві читача з надзвичайною яскравістю вимальовуються картини, про які оповідає Володимир Тендряков. Отже, цей десятилітній хлопчик зцілився, але чи повністю? Так, він більше не виніс би шматка хліба вартий під його вікном умираючий від голоду «куркулеві». Але чи була при тім спокійна його совість? Він не спав по ночах, він думав: «Я дурний хлопчисько, нічого не можу із собою поробити жалую своїх ворогів!» І отут з’являється собака. От воно сама голодна істота в селищі! Володя хапається за неї, як за єдиний спосіб не збожеволіти від жаху свідомості того, що він щодня «з’їдає» життя декількох людей. Хлопчик годує цей нещасний собаку, що не існує ні для кого, але розуміє, що «не облезщего від голоду пса кормил я шматками хліба, а свою совість». Можна було б завершити оповідання на цієї, порівняно радісної, ноті. Але ні, автор включив ще один епізод, що підсилює важке враження. «У той місяць застрелився начальник станції, якому з обов’язку служби доводилося ходити в червоній шапці уздовж вокзального скверика. Він не догадався знайти для себе нещасну собачку, щоб годувати щодня, відриваючи хліб від себе» Так закінчується оповідання. Але, навіть після цього, читача ще довго не залишають відчуття жаху й морального спустошення, викликані всіма стражданнями, які мимоволі, завдяки майстерності автора, вона переживав разом з героєм. Як я вже відзначила, у цьому оповіданні вражає здатність автора передавати не тільки події, але й почуття. «Дієсловом пали серця людей». Таке наставляння щирому поетові звучить у вірші А. С. Пушкіна «Пророк». І Володимирові Тендрякову це вдалося. Він зумів не тільки барвисто викласти свої дитячі спогади, але й розбудити жаль і співпереживання в серцях читачів

Категория: Українська література | Добавил: 329 (27.03.2014)
Просмотров: 95 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Имя *:
Email *:
Код *: