Все для студента та школяра

Роман «Доктор Живаго» створювався Б. Пастернаком у післявоєнні роки. Писав його Пастернак на гребені надій. Як багато хто інші, він очікував, що породжений війною за Батьківщину народний, суспільний підйом знайде собі продовження в державній політиці, відмові від масових репресій, від обмеження волі й придушення особистості. Це багато в чому пояснює той вільний подих, внутрішню розкутість із якої написаний роман

Але очікуваних змін не відбулося на той час, коли роман був завершений (1956). Навпроти, у цькуванні Пастернаку розкрилося не тільки мракобісся чиновників партаппарата, але й страх і лакейство багатьох літераторів

«Доктор Живаго» — не зовсім звичайна проза. Перед нами розгортається життєва історія порівняно невеликого кола осіб, декількох родин, з’єднаних відносинами споріднення, любові, особистій прихильності. Їхні долі виявляються прямо пов’язані з розворотом історичних подій, із крутими зрушеннями в долях всієї країни. Особливістю роману є другий незримий план, виходячи з якого ми розуміємо зміст роману — це духовна історія самого Бориса Пастернаку, представлена, однак, як історія життя іншої особи, доктори Юрія Андрійовича Живаго.

Пастернаку важливо було не стільки зобразити саме життя свого героя, скільки передати свій життєвий і духовний досвід, у тому числі — відношення до революції. Головне навантаження несуть не картини подій, обстановки: щиросердечного життя, людських відносин…, а монологи. Предмет зображення — не вчинки діючих осіб, а їхньої мови, тривалі, постійні, майже нескінченні розмови між собою й кожного героя із самим собою. Не меншу роль грає в тексті й внутрішній монолог. Завдяки цьому за нещадною бурою історії, за гнаними цією бурою долями з’являється саме духовний досвід «страшного років Росії».

Пастернак відроджує ідею самооцінки людської особистості, цінності людського існування самого по собі. Особисте, особистісне, суб’єктивне переважає в оповіданні. Тому нам важливий не тільки зримий вигляд героїв, скільки духовний. Звідси більше високий, чим звичайно в прозі, рівень умовності. Текст просвічений як би чисто поетичною символікою. Так, особливу роль у романі грають багатозначні знаки долі, повні внутрішнього змісту збігу. Про героїн роману Ларе говориться, що вона прямує по життю в супроводі різних знамень і збігів обставин. Точно так само рухається й сама дія роману. Такими збігами пронизане оповідання роману, вони зливаються в Пастернаку частіше, ніж у звичайному житті

Але чому вони грають таку роль? Швидше за все цим способом Пастернак реалізував думку про випадкову й непізнавану природу миру. За кілька мінут до своєї раптової смерті Юрій Живаго міркує про «развивающихся поруч существованиях, що рухаються з різною швидкістю одне біля іншого». З таких незбіжних существований і складається, по думці Пастернаку, людське буття, і лише завдяки збігу обставин вони зустрічаються один з одним, довідаються один одругом.

Основне питання, навколо якого обертається «зовнішнє й внутрішня» життя головних героїв — відносини з революцією, відношення до революції Найменше і Юрій Живаго, і сам Борис Пастернак були її супротивника мі, найменше вони сперечалися з ходом подій, пручалися революції. Їхнє відношення до історичної дійсності зовсім інше. Воно в тім, щоб сприймати історію такий, який вона є, анітрошки в неї не втручаючись, не намагаючись нав’язати їй свою волю, змінити її, повернути по — своєму. Така позиція дозволяє й героєві, і авторові побачити події революції так, як вони рідко показувалися в нашій Літературі. «Доктор Живаго згадав недавно минулу осінь, розстріл заколотників, дітовбивство й женоубийство. Палых, криваву колошматину й человекоубоину, що не передбачалося кінця. Бузувірства біл і червоних суперничали по жорстокості, поперемінно зростаючи одне у відповідь на інше точно них перемножили… «Юрій Живаго прагне ладь від сутички й зрештою йде з рядів, що борються. Пастернак не засуджує його. Для нього вчинок і позиція Юрія Живаго — це спроба оцінити, побачити події революції й громадянської війни із загальнолюдської точки зору. Із плином десятиліть яснішає, що громадянська війна була нещастям, більшим, ніж будь — яка інша напасть: адже в ній винищували один одного співгромадяни, співвітчизники

Історія доктора Живаго і його близьких — це історія людей, чиє життя спочатку вибите з колії, а потім зруйнована стихією революції. Позбавлення й розруха жовтневого років женуть родини Живаго й Громеко з обжитого московського будинку через всю європейську Росію на Урал шукати притулку на землі. Самого Юрія захоплюють червоні партизани, і, назавжди розлучений ними із дружиною й дітьми, він змушений проти волі брати участь у збройній боротьбі. Поволі, але неухильно йдуть життєві й творчі сили із самого Юрія, що втратилося всіх цінностей буття, спустошеного не стільки цими втратами, скільки неправдою, що він відчуває навколо себе. Відкинуті батьківщиною, вислані новою владою з Росії близькі Живаго — дружина з дітьми і її батьком. Під кінець оповідання без звістки й сліду пропадає Лара, видиме, арештована й загибла «під яким — небудь безіменним номером в одному з незлічимих загальних або жіночих концтаборів півночі.»

У міру того як життєві сили залишають Юрія Живаго, бідніє життя й довкола нього. Убожіють, грубіють людські зв’язки, вихолощують спілкування. Безповоротно йдуть навколишні доктори люди — хто в небуття хто за кордон, хто на кола іншого, нового життя

И, нарешті, кульмінаційна сцена роману — сцена смерті Живаго. Зовні нічим не виділяючись, ця сцена несе на собі ємний зміст. У трамвайному вагоні в доктора починається серцевий приступ. Почуваючи згубну ядуху, Живаго рветься на повітря. Тут важливий сам трамвай, у якому трапляється фатальний припадок: «Юрію Андрійовичу не повезло. Він потрапив у несправний вагон, на який увесь час сипалися нещастя… «Загибель Живаго — втілення задохнувшейся життя, задохнувшейся тому, що потрапила в «вагон, на який… сипалися нещастя», потрапила в ту смугу історичних випробувань і катастроф, що ввійшла в життя Росії з початком 1917 року

Ця кульмінація підготовлена всім розвитком роману. На його протязі й герой, і автор усе гостріше сприймали події як насильство над життям, усе більше переконувалися, що вона не терпить ніякого втручання, не має потреби в ньому. Переробити, поліпшити себе може тільки саме життя у своєму органічному плині. Тому й відношення до революції для героя і його автора було неоднозначним. Революція представлялася стихією, що з’єднує непоєднуване: правоту відплати, чистоту вікової мрії про справедливість, розмах народної енергії — і руйнівність способів, обмеженість гасел, невтомну потребу вжертвах.

У фігурі Євграфа Живаго по — своєму виразився саме позитивний початок революції. Виразилося воно й у безкомпромісності характеру Стрельникова, його високій драмі самозречення, і в змінах, що відбуваються з Васею Брыкиным, хлопчиком з погорелой села. Цим Пастернак запам’ятав реальні обставини нашої духовної історії. Навіть бентежачи й відштовхуючи своїм нещадний виглядом, революція зберегла для мислячої й чесної інтелігенції велику притягальну силу геніального одкровення, «ахнутого в будень». Ще в одній з перших розділів вустами Живаго Пастернак пророкує, що відбудеться у свідомості багатьох персонажів у результаті всіх цих подій революції. І на останніх сторінках уже через півтора десятиліття після смерті героя з’являється «кастелянша Танька». Друзі Живаго довідаються в ній його дочка. Вона перейняла, успадкувала риси Юрія Андрійовича, але нічого не знає про нього, втратила всякий зв’язок з миром батька, миром гуманістичної культури. Произошедшее з нею, та й з усією країною обірвало зв’язку з попереднім людським буттям. Так збулося передвіщене Юрієм Живаго влітку 1917 року: «Не буде нічого іншого».

На щастя, думка про життя, що втратило пам’ять, — зовсім не останнє слово в романі. Його автор угадав відродження, що відбувається тепер, повноти й волі людського буття. От чому роман не закінчується ні сценою смерті доктори Живаго, не плачемо Лары над тілом Юрія й повідомленням про її зникнення, ні навіть розповіддю про себе кастелянші Тетяни. Він закінчується авторським монологом, патетичною ліричною картиною, що затверджує, приемлющей цей мир, який би він у цей момент не був. Це образний підсумок внутрішньої теми, теми любові до життя, до Росії, до даній нам дійсності, який би вона не була: «От весняний вечір надворі. Повітря весь розмічене звуками… як би в знак того, що простір все живе… Як солодко жити на світі й любити життя! Про як завжди тягне сказати спасибі самого життя, самому існуванню, сказати це їм наприкінці найтяжчої зими 1920 року)».

Найглибші філософські роздуми выкристализовываются в цикл віршів, що завершують роман. Підкреслюючи масштабність і винятковість подій, автор звертається до іншого особливого періоду часу — часу Ісуса Христа. Зображені Пастернаком події співвідносяться з великими євангельськими часами. Виниклий зв’язок як би проясняє ідеї пастернаковского роману про почуття єдності всіх страждань, людей і природи, про безсмертний початок у людині, про християнське розуміння любові й боргу